Хоч як я опановувалась, але очі все одно набігали сльозами.
- Не маю що тобі прощати, я пам'ятаю тільки те, що було в нас гарне і добре. Все інше - це ж були дрібниці. - Потім глянула на нього довгим промовистим поглядом і додала: - Я нічого не жалію.
Не зважаючи на присутність слідчого, мусіла це йому сказати, бо почувала, що моя постава буде мати вплив і на нього, вона або скріпить, або послабить його волю.
Орлан зрозумів мене, його голос перестав дрижати, він заспокоїся і вже говорив зрівноваженим тоном.
- Не журись, Марусю, - підбадьорював мене, - все одно ми були б загинули... І так прожили довше за інших.
Чомусь я не здібна була поділяти його фаталістичного оптимізму, воно мене не задовольняло. Воліла ставити справу просто так, як вона виглядає.
- Ті, що не загинули, - нав'язав до Орланових слів Клименко, - коли переконаються, що обрали неправильний шлях, вони завернуть. Знову ж є й інші, вперті, не хочуть повірити, що життя не таке, як вони його малюють. Ті не завернуть, не визнають своїх помилок.
- Як вам вірити, коли говорите і пишете стільки неправди, - відповів Орлан. - Увесь час говорили про щасливе життя колгоспника, врешті самі признались у тих "вересневих постановах", що понад шістдесят процентів колгоспників в Україні не мають корови. Я знаю, що воно означає, сам виріс у нестатках. Це говорить, що більше половини селянства живе злиденно. Для колгоспника корова - єдине джерело доходу, він сам не їсть молока, а продає його на базарі, щоб купити хліба, сірника та все конечне до життя. Ті нуждарі ще й мусіли купувати по базарних цінах масло, щоб здати державі поставки, дарма що в них не було корів. Навіщо, тоді, ви говорите про "щасливе" життя?
Слідчі були збентежені його мовою. Озвавсь один із них:
- У житті не може бути все так, як говориться в пропаганді. Якщо б ви збудували державу, вона теж не виглядала б такою досконалою, як ви лишите про неї. Завжди легше написати, як перевести написане в дійсність, легше критикувати, як створити хороше життя.
Орлан зразу мав готову відповідь для нього, але я, побачивши, що заноситься на довшу суперечку, перервала їх.
- Облиш, - звернулася до чоловіка, - будеш собі з ними дискутувати опісля. Не трать так дорогого для нас часу.
З того усі були вдоволені.
- Викликали мене до всякого начальства, - розказував мені Орлан. - Я їм сказав: не маєте чого тріюмфувати з того, що вам вдалося мене спіймати. Такий сильний апарат, який ви запрягли до боротьби проти нас, очевидно, приносить вам успіхи. Однак це тільки ваша силова, фізична перевага над нами. Мені не страшно вмерти за те, у що я вірую, я довгі роки був приготований на такий кінець, але ви мені докажіть, що ми були неправі в нашій боротьбі. Тоді щойно була б ваша перемога. У вашій позиції застрелити людину - невелика штука. А начальник кулаком об стіл: "Добре, ми тебе переконаємо, що твої погляди про радянську державу помилкові. В нас є чим переконати!" "Не книжками і газетною пропагандою ви мене переконаєте, - сказав йому, - бо всі роки в підпіллі я читав вашу літературу, ваші постанови. Тільки наявні факти, побачені на власні очі, могли б мене переконати".
Присутні слідчі тільки прислухались, не відгукуючись ні словом. Мовчала і я, зрозумівши, що він хоче мене поінформувати, якої тактики вони до нього вживають і яку лінію поведінки він зайняв. Нехай, мовляв, переконують, йому нікуди поспішати, перед ним тільки вирок смерти.
Клименко витягнув з бюрка свіжозроблені знімки наших дітей, Зеня і Тарасика-Петруся. Ми приглядались їм мовчки, з болем... Нам дозволено взяти з собою в камеру по одній світлині Петруся, але Зенчика світлини не дали. З огляду на те, що його усиновив начальник краківського УБ, який дотепер, може, добився ще вищого становища, вони не хотіли взагалі залучати Зенчика у свою гру з нами. Впродовж усього слідства старались його майже не згадувати, особливо, коли робили всякі обіцянки на повернення до нормального життя. Ми сиділи поруч, і Орлан, загинаючи пальці, показав мені числа. Я догадалася, що це число його камери. Перечекавши трошки, зробила те саме.
В тюрмі дуже хотілося знати, хто сидить в інших камерах, хоч у цій тюрмі таке знання не мало практичного значення. Орланова камера була на тому ж поверсі, що й моя, а що моя була кінцевою, мене завжди вели попри його двері. Вже той факт, що я проходила близько нього, був мені маленькою розрадою. За короткий час ми навчилися пізнавати наші кроки, і я завжди знала, коли його виводять на допитування, а коли я проходила попри його камеру, він покашлював. Вивчиться також кроки тюремної адміністрації, але не вартових - ті ходили в тапцях, тихо, як коти.