У зворотну дорогу вибралися пізнім пополуднем, намагаючись випередити піхоту фронтовиків, що сунула на Бірчу тим же шляхом, яким ішли ми. Вони гостинцем, а ми стежкою збоку. Ледве минули Риботичі, як почали западати сутінки серед поля. П'яні солдати гомоніли на дорозі, кидали в нашу сторону репліки, а ми, напружені, як тятива, й перелякані, не йшли, а майже бігли, щоб тільки відбитись від них.
- Ей, дєвушкі, давайте с нам і на Германію! - гукав з дороги п'яний солдат. Він намагався перестрибнути рів. Офіцер вхопив його за плече, і між ними спалахнула бійка, під час якої солдат вистрілив та ранив офіцера в руку. Ми з жахом дивилися, як з руки потекла кров, і враз пустились бігом, наслуховуючи, чи не посипляться за нами стріли.
Була вже темна ніч, коли ми добились до присілка Трійця. Застукали в одну хату, другу, а там ні живої душі. Опісля довідалися, що пополудні був під присілком бій між німцями і большевиками, тому жителі схоронилися в лісі, де й заночували. Голодні та перелякані, ми зайшли в клуню і вилізли на сіно. Нам би лише відпочити, діждатися ранку, а до Турниці звідсіль недалеко. Одначе спати не довелося, вночі знову почалася стрілянина. І все ж найгіршим було не це, а чорні мушки в сіні, - вони нас так немилосердно заатаку-вали, що доводили до відчаю. Ті мушки голками жалили тіло, залазили в рот, вуха, ніздрі й отрястись з них було неможливо.
Ледве засіріло в щілинах між дошками, коли хтось підійшов до клуні. Я заглянула крізь шпарину й побачила двох солдатів.
Взявшись за руки, ми причаїлися на сіні. Глянула на Зою, а в неї очі закруглені зі страху. В мене, мабуть, такі самі. Якщо нас завважать, заберуть до команди, а там приймуть за шпигунок або підпільниць. У фронтовій лінії це однозначне зі смертю.
Солдати наскубли сіна й пішли собі. Як тільки втихли їхні кроки, ми виховзнулись з клуні та подались полями в свою путь.
Удень у селах було повно війська, і наша сотня перебувала у лісі. Але вечорами, коли не було військ, ми сходили в Ямну на вечерю.
Якось надвечір тільки но ми розтяглись гусаком на пагорбку, як нараз заклекотіли совєтські скоростріли. Не пройшло кількох секунд, і вже довкруг розривались стрільна, вже тут і там були ранені. Все сталося блискавично. Нас обстрілювали з мінометів.
- Відступати в ліс! - скомандував к-р Черник, рівночас но даючи наказ одній чоті охороняти відступ.
Ніхто з дівчат не слухав команди сотенного. Ми не відступали з відділом, а самі бігли навпростець до лісу, куди ворог саме спрямував вогонь.
- Куди?! - гукнув на повні груди Черник. - За Хомою! Мені було байдуже за ким, аби лиш вирватися з-під куль, тільки б вийти з того пекла живою...
Сотня відв'язалась від обстрілу і відійшла в глибину лісу. Слава Богу, ніхто не загинув. У лісі ми розклали вогник і, підігрівши води, взялись перев'язувати ранених. А вояки вже підсміхались і при повідали собі: ну й славно воювали наші дівчата, хоч подавай їх на кандидатів на медалі заслуги. Ми помовчували, потім відбивались: зачекайте, це ж перший раз... Ми перший раз побачили різницю між піснею та боротьбою і під свистом куль зрозуміли, якою дорогою ціною дістається бойова слава.
Після цього випадку наш відділ відступив лісом під села Папоротно і Сопітник. У ту пору нелегко було лявірувати, бо за армією сунули війська НКВД, які мали завданням винищувати УПА.
Одного дня к-р Черник вислав нас, Зою і мене, в Ямну Горішню з поштою до к-ра УПА Перемиської Воєнної Округи Кулі, знаного опісля під псевдом Мушка. Дорога вела через старезний Турницький бір з напівзарослили стежками, серед яких ми й заблудили. Вибралися в дорогу сполудня, тим часом вже й смеркло, а ми все ще не могли видістатися з лісу - то видряпувались на горбки, то злазили в яруги, і кінця не було видно. Лісом проходив битий шлях, звідкіля доносився важкий гуркіт танків. Став накрапати дощ і згодом перемінився у зливу. Без дощовиків, ми змокли, як гуси, але далі снували по лісі. Вже зовсім стемніло, коли нараз опинилися на головній дорозі, при якій стирчала лісникова будка, порожня, з повибиваними вікнами. Мабуть, солдати, проїжджаючи, кинули в хатину кілька гранат, на всякий випадок.
В густій темряві лісу запанувала тиша. Тільки дерева шуміли під дощем і зрідка чулося гавкання лисів. Ми боялися ходити по лісі наосліп, тому вирішили заночувати в будці лісника. Хоч розуміли, що місце небезпечне, але й у лісі було дуже лячно та мокро. Наломили мокрих гілок, наклали їх у куточку хатини, помолилися та, скрутившись у клубочок, притулились одна до одної і заснули. Тільки на світ занеслось, ми залишили будку і знову стали шукати дороги до Я мни. Хто знає, як довго були б блукали, якби не стрінули дядька, що приїхав по дрова. Він вказав нам дорогу.