Поки пообідали, було вже коло четвертої пополудні, а в їдальні ще не з'явився ні один робітник. Вона розмістилась на другому поверсі, і коли ми вийшли, то побачили, що під дверми і поздовж сходів робітники вичікують своєї черги ввійти всередину. Втомлені, понурі, вони дивились на нас вороже, ми були причиною затримки їхнього обіду. Птічкін не хотів, щоб ми побачили, що їдять робітники.
Поспіхом пропихали мене і Орлана серед юрби.
Возили нас на алюмінійовий завод. Ми знову попитали, куди відправляють алюміній. "Звідси відсилають його в брилках на заводи літаків у центральну Росію", - інформував нас екскурсовод.
У цьому зрусифікованому промисловому центрі важко було гебістам винайти бодай огризки українства, щоб нам його показати.
На оглядинах Дніпрогесу ми мали аж двох провідників, росіянина та українця. Перший заявив, що він "за времєн українізації тоже учілся по-украінскі, но забил уж". Вони звернули нашу увагу на те, що деякі турбіни американського виробу. Обурювалися, що союзники їх обманули. Свої, ленінградського виробу, набагато кращі, працюють на воді, тоді як американським потрібно "масла". Дніпрогес забезпечує електрикою Криворізький басейн, Донбас, озівський промисловий осередок, ну й запорізьку промисловість.
Ми переїжджали декілька разів Дніпровською греблею. Більшість шлюзів була замкнена, бо електрівня працювала тільки двома чи трьома турбінами. Зима в тому році була гостра, і Дніпро замерз по боках. Коли їхати із Запоріжжя, по лівій стороні на Дніпрі є острів Любови, а далі - Хортиця. Тиха, сповита пеленами снігу Хортиця.
Туди нас найбільше тягло, хотілося хоч ногою стати на землю, де виколисалась козацька воля. Шкода, що була зима, я завжди асоціювала козаччину Зі степали, вкритими високими травами в літній порі. Нагода трапилась, нас повезли на Хортицю оглянути сільськогосподарський інститут.
Майже весь острів замінений на сад, що належав до інституту. Він був обведений високими стінами живоплоту, який охороняв дерева від вітрів і морозів.
Нашим провідником був один з викладачів інституту, українець. Почувши нашу мову, спитав потиху Птічкіна: "Це бандерівці?" Той підсміхнувсь і відповів, що ми з колгоспу. Нам це розповів сам Птічкін, коли вже виїхали з Хортиці: "Бач, як угадав, він знає бандеровців, на Лемківщині брав участь в облавах на вас, коли його частина верталася по війні з фронту".
На Хортиці показали теплиці, де вирощувано городину. Ми спитали, куди її взимку відправляють. "В Москву і Ленінград", - була відповідь.
МҐБ заплянувало показати нам у Запоріжжі не тільки індустрію, але також життя робітника і те, наскільки влада піклується його матеріяльним забезпеченням, дбає про культурний розвиток. Отож показували також школи.
В гідроелектротехнічному інституті, що стоїть по правім боці Дніпра, Орлан спитав, у якій тут мові навчальні підручники. Бібліотекарка відповіла, що вся наукова література в російській, так же і більшість художньої, але частина її є й в українській мові. Яка викладова мова? Російська, відповіла вона.
В одному з робітничих кварталів Запоріжжя показали новозбудовану середню школу, російську, не зважаючи на те, що робітники переважно вербувались з автохтонів. Нових українських шкіл, видно, не будувалось, а то напевне були б нас до них повезли. Ця російська школа гарно виглядала, діти поводились чемно.
Потім повели нас у дитячий садок, призначений для дітей робітників. Там чисто, охайно, тільки все в російській мові: і розмови, і пісні, і книжечки, - аж серце нило.
Побували в магазинах - силувались переконати нас, що держава піклується промисловими осередками, забезпечує робітників усім потрібним до життя. Однак насправді так не було. Може, тут мали більше товарів, як у непромислових центрах, проте набагато менше, ніж у Києві, і товари були гіршої якости.
Ми усвідомлювали, що нам показують найкращі зразки життя пересічної людини. Однак виходило, що в Запоріжжі немає ані однієї української школи, ні садочка, які варто було б нам показати. А в Києві нам доводили, що Україна багатіє економічно і всюди розвивається наша національна культура.
Щоб показати одробину з історичного минулого, яким просякла тут кожна п'ядь землі, нас повезли на правий бік Дніпра, до старезного дуба. Він відображений у славній картині Рєпіна. За історичним переказом, під ним запорожці писали листа до турецького султана. Це справді велетенське дерево, навіть у зимовій порі, коли було наге і сіре, справляло імпозантне враження. Дуб був обгороджений залізними штахетами, а прибита на ньому меморіяльна таблиця написана російською мовою. Оце на українській історичній пам'ятці... Орлан і я лиш переглянулись, так як робили усюди - в школах, в місті, на заводах.