Цей день виявився не тільки дуже холодний, але й непривітний, вітряний, похмурий. Була рання пополуднева пора, а здавалось, наче вже насуваються сутінки. На захід розвернувся в далечінь голий безкрайній степ, укритий снігом. Тільки широка лінія електричних дротів простягнулась над ним дороговказом на Кривий Ріг.
Вдалині, серед снігової пустелі, я догледіла самітню постать жінки. Закутана у велику хустку, вона прямувала полями. Вітер, розгулюючи по степу, обкручував її снігами, зривав з голови хустку. Вона приставала, закутувалася щільніше і, набравшись сили, знову пускалась іти, певне, до якоїсь оселі, що її звідсіль не було видно.
Я дивилась за нею услід...
Ось-ось западуть сутінки, а вона все ще буде змагатися з вітром, поки не знесилиться і впаде. Сніги завіють її серед степу, навіть знати ніхто не буде...
... Як наша загублена доля... навіть знати ніхто не буде, де пропав слід по нас...
З того часу в моїй уяві запорізькі степи більше не зринають у травах і збіжжях, залиті сонцем. Я все бачу безкраї сніги, над ними дроти і самітню, загублену постать жінки...
Харчували нас в ресторанах, там нераз ми були свідками бурхливих сварок відвідувачів з кельнерками за припсуту їжу або за ошукування в цінах. Мене вражала груба поведінка з обох сторін. Видно, люди були такі сприкрені життям, що зовсім не турбувались, яке враження справляють на оточення.
Показали нам також історичний краєзнавчий музей. Хоч яке багате Запоріжжя на історичні пам'ятки, однак у музеї їх було дуже мало. Переважали експонати з сучасного, радянського періоду - про Дніпрельстан, колективізацію, пам'ятки з "вітчизняної" війни або ж російські довоєнні експонати.
Вечорами водили нас до кіна або театру. В тій порі гостювала в Запоріжжі капеля бандуристів, ми слухали її концерт. Це був 1954 рік, присвячений "воссоєдінєнію", отож у репертуарі переважали нові пісні на цю тему, а також пісні про партію, російські пісні. Українських було лише декілька. Протягом дня ми всі грали свої ролі, але, коли в театрі приходило до оплесків, вилазило шило з мішка - наші конвоїри все кричали "біс" за російськими піснями, я з чоловіком - за українськими.
Хоч би куди ми ходили, двоє вартових завжди йшли попереду нас, а двоє - позаду. Проте одного разу, як виходили з магазину, натиснула юрба, і попереду опинився лиш сам Птічкін, за яким ішли ми.
Надійшли дві гарненькі дівчини й жваво розповідали собі про щось.
- Хахлушки, потому что "Галина", - завважив Птічкін, думаючи, що говорить до конвоїра. Оглянувшись, побачив, що сказав це до нас, і йому стало ніяково. Взявся щось там заговорювати, але ми не відповідали. Мені часто вимагало більше зусиль змовчати, як відповісти.
Повели нас у кіно оглянути фільм "У ніх єсть родіна". Фільм показував, як то після війни альянти не хотіли віддавати совєтських дітей на "родіну". Коли виринула проблема з українською дитиною, представник альянтів заявив, що немає такої нації. Проти його заяви різко запротестував, очевидно, росіянин, доводячи, що в дитини "єсть родіна". Цей фільм, дуже образливий для українців, довгий час, знаючи його ефект, висвітлювано по всій Україні.
Одного вечора нас завели в будинок обласного МВД, до кабінету начальника. Там влаштували для нас доповідь професора-історика про минуле і сучасне міста Запоріжжя.
Доповідач заявив, що буде викладати дві години - одну про минуле, другу про сучасну історію міста. Почав з поганських часів, від походження назви острова Хортиці. Загалом насвітлював історію згідно з совєтською історіографією, постійно зв'язуючи й узалежнюючи події, які відбувались на Україні, від розвитку історичних процесів у Московії. Проте, коли дійшов до козацької доби, так захоплено насвітлював цю історичну добу, що часто забував про "лінію". Розказав нам, наприклад, що в турецькій історії занотовано такий факт: татари посилали на стежу десять їздців, а козаки лише двох. Коли вони зустрічались у степу з татарами, то сором був ставати двом козакам проти десятьох, лиш один йшов з ними битись. "Отже, - робив професор висновок, - один козак проти десятьох татар, тоді як один татарин побивав п'ятьох вояків московської держави".
Таке порівняння було дуже не по душі нашим конвоїрам. На половинній перерві Птічкін буркотів: розвівся з історією, а то краще розказав би про теперішнє життя.
Професор справді "розвівся". Спостерігши наше захоплення його викладом, він і під час другої години далі говорив про козаччину і не присвятив сучасному більше як двадцять хвилин. Говорячи про досягнення, поінформував нас, що до революції було в місті всього три триповерхові будинки, з яких два тепер належать до - він "не хоче назвати кого". За радянського ладу виросло Нове Запоріжжя та розвинулась величезна металюрґійна промисловість.