У розповіді про сучасне заторкнув злощасну проблему історичних пам'яток:
- Недавно сюди приїжджала комісія з київської Академії Наук оглядати історичні пам'ятки. У склад комісії входив і я, їздили до Капулівки, де стоїть могила кошового Запорізької Січі Сірка. Могилу оберігає само населення, як дорогу пам'ятку. Люди жалілись перед нами, що торік у листопаді, на жовтневе свято, п'яний міліціонер декілька разів вистрілив у пам'ятник на могилі Сірка й, очевидно, завдав шкоди. Я про це ніде не розказував, але коли я в "цій установі", то звертаюсь до вас, - він звернувся до обласного начальника МВД, що також був присутній на викладах, - щоб не лише ми, науковці, але й ви охороняли такі пам'ятки.
Створилась неприємна атмосфера, не через учинок міліціонера, а через те, що вчинок став нам відомий. Коли вийшли з викладової кімнати, Птічкін сказав: "Ну, тепер міліціонер посидить у тюрмі". На те я подумала собі: хай не пускає нам диму в очі. Пройшло вже чотири місяці від випадку, а влада, яка так радо за все карає, тут не поспішала з покаранням. Може, й намовила його до того діла, прикриваючись сп'янінням виконавця.
Проходячи вулицями, ми стрічали чимало жебраків, часто дітей, а переважно були то інваліди, мабуть, з війни. Бачили часами похоронні процесії, що вражали своєю бідністю. На відкритому вантажному авті везли домовину, кругом якої сиділи дорослі й діти.
Одного дня повезли нас оглянути Дніпропетровське. У місті повели до будинку культури для студентів, побудованого вже по війні. Як можна було сподіватись, він виявився будинком не просто культури, а специфічно російської культури - всі написи по-російськи, стіни обвішані портретами російських діячів науки і культури. Там і зі свічкою не знайти нічого з культури "тубільців".
Ще перевезли нас у Дніпропетровському через новий робітничий квартал і завернули назад до Запоріжжя. По дорозі зустрічали людей, переважно жінок і дівчат, що вертались до сіл з роботи в місті. День був холодний, у степу гуляла снігова метелиця.
- Взяли б та й підвезли нас трохи, - гукнула дівчина з гурту, як авто їх минало.
- Послє, ¦- в усмішці вишкірив зуби шофер.
Нас везли автострадою Харків - Симферопіль, при якій майже не бачили сіл. Якщо колись вони були, їх відсунули в степ. Проїжджали через районні центри, в одному з яких, Новомосковському, красувався величний собор. Не знати, який він виглядом усередині, але зверху виглядав імпозантно.
Ця екскурсія з тюрми до промислового центру робила на мене пригноблююче враження, я наявно побачила безмежне провалля між багатством держави і вбогістю населення. Як слабо наші тюремники знали нас, коли сподівалися, що такими "показухами" відкриють нам очі й доведуть, що наша правда далека від дійсності. "Подивитеся на сучасну Україну й самі переконаєтесь, якщо ви хочете переконатись", - ще до поїздки запевняв мене Слон.
Тим часом ми переконались лиш у тому, що вони не мали чим нас переконати. Ми й перед ув'язненням знали, як живе колгоспник, робітник, інтелігент. У Запоріжжі показали нам зразок життя в індустріальних центрах України. Самі показали, як експлуатують і куди вивозять природні багатства нашої землі. "Ось де треба нашого підпілля - не в Західній, а тут", - завважив Орлан. Крім метеріяльного убозтва населення, в Запоріжжі, більш як де, відчувався тиск русифікації. Тут усе було запряжене до її воза - дитячі садки, школи, вузи, музеї, театри, кіно, заводи, в яких керівні позиції займали росіяни. Мала враження, що я не на рідній землі, а в російській твердині.
Хоч у Запоріжжі ми мали більше "волі", бо вдень перебували поза тюрмою і тільки наніч нас туди завозили, проте нетерпеливились повернутися до Києва. З болем і важким серцем готувались до свіжого, перфідно-жорстокого випробування.
З якогось уже часу слідчі принагідно запитували мене, чи хотіла б побачити сина Петруся. Вже само питання я розцінювала як безсердечне, бо яка мати не схотіла б побачити своєї дитини. Тим часом вони лише про око запитували мене і також мого чоловіка - в них уже були свої пляни: привезти Петруся взимку до Києва, примістити в дитбудинку і водити нас до нього з тюрми на відвідини.
Ми не сумнівалися, що МҐБ робило це не з альтруїзму, тільки хотіло покористуватись дитиною, запрягти і його до свого воза, щоб нас зломити. Орлан і я старалися всяким способом не допустити до цього, вишукували різнорідні аргументи, щоб переконати слідчих, наскільки це був би рисковний крок і які небажані наслідки міг би принести. Я казала їм: якщо Леміш довідається, що забрали дитину, то буде припускати, що з нами скоїлося щось погане, і не прийде до Орлана в Хмельницьку область. Насправді ж була свідома того, що забрання дитини від родини нічим не привернуло б уваги Лемеша, він, мабуть, і не знав би про це, діючи у віддаленому терені. Хоч у невигодах, Петрусь все таки виростав у теплій родинній атмосфері і звик до Насті, як до рідної матері. Як же він буде почуватись тут, у далекому і чужому йому місті, де все незнане, де навіть рідної мови не почує... А що зроблять з ним після того, як нас засудять, хто тоді його відвідає? Що більше роздумувала, то більше попадала у відчай.