А все ж... були моменти, коли я в тому ізоляторі в думці відштовхувала від себе кошмарну дійсність, на хвилину забльоковувала розум і, примкнувши очі, впивалась мрією пригорнути, хоч один разочок пригорнути до грудей свою дитину.
Наші аргументи, видно, не переконували МҐБ, вони таки взялись реалізувати свої пляни, але перестали про це з нами говорити. Ми з полегшою зідхнули, надіючись, що вони роздумали.
Аж ось у Запоріжжі Птічкін об'явив нам, що, коли повернемось до Києва, там уже буде Петрусь. Примістять хлопчика в дитбудинку і даватимуть нам змогу його відвідувати.
Важко словами передати буревій почувань, що розшматовували мені серце. Це була суміш болю, тривоги за долю дитини і безмежного бажання глянути, діткнутись до нього. Тож зрозуміло, що після нашого повороту в київську тюрму я жила, як туго напнята струна, що ось-ось увірветься. Слідчий викликав мене декілька разів, розпитував про враження з поїздки до Запоріжжя, знову списував про закордонні зв'язки, а про сина не обмовився ні словом. Він прекрасно знав, у якому душевному стані я перебуваю, але зумисне не згадував, садист, хай мучуся. Я довше не могла витримати і сама спитала.
- Ні, не привезли сина, поки що це не актуальне.
"Господи, Ти й сьогодні твориш чудеса. Як Тобі подякувати за те, що Ти зглянувся над нашою дитиною, над нами... Прости мені зневіру, що деколи закрадалась до мого серця", - яв молитві змочувала тюремну подушку сльозами вдячности.
Це був останній раз, що слідчий мене викликав.
Закінчився лютий, пройшов березень, частина квітня, а про мене наче забули. Не давали більше побачень з чоловіком, але й не було розправи. Слідкуючи за камерою Орлана, зорієнтувалась, що і його більше не виводять з неї. Знову навернулись осінні важкі думи. Може, вже зловили або загинув зимою Леміш, а може, підготовляються до нашої розправи. Одного дня подадуть мені тільки тюремну баланду і вартовий пробурмоче: "Нєльзя ложиться в кровать". Я знову психічно переставлялась на двадцять п'ять років неволі, однак відчувала душевну втому. Ніколи не зникала тривога за долю Орлана, дитини і тих, що ще залишилися в підпіллі. До того, постійна напруга нервів під час слідства, розмотування і розгадування плянів МҐБ - все воно висмоктало останні мої сили. Навіть сни стали примарними, в них з'являлись картини розправи, переживала уві сні драматичні останні хвилини життя, а то й навіть наснилось, як розстрілюють мене в підвалах.
Нехай уже діється, що хоче, лиш би настала якась розв'язка. "Коли доброї жаль, Боже, дай хоч злої" долі. Опісля дізналася, що під час застою в слідстві відбувалась зміна персоналу в міністерстві у зв'язку зі справою Берм. Донедавнє МВД знову роз'єднано на два міністерства, створено КҐБ. У Києві на перші місця висунулися львівські гебісти, їм підвищено ранги. Серед них стрінула одного колишнього мого слідчого. Тоді він був у ранзі майора, а тепер, уже підполковник, займав у міністерстві значне становище. Якось навесні, коли мене викликали до міністерства, побачила його. Спитав, чи пізнала і, розуміється, чому їх "обманула".
- Мене стільки вже про це запитують, що й не хочеться відповідати.
- Повинна розуміти, що мене воно особливо цікавить, - відказав. - Коли я вивів тебе тоді за браму і ти опинилася сама, напевне перехрестилась і сказала: "Слава Тобі, Господи, що вирвалася з їхніх рук". Що? Признайся.
Нічого йому на те не відказала, лиш посміхнулась, згадуючи, що зробила точнісінько так, як він відобразив.
Те, що до голосу прийшли львівські гебісти, мене ще більше пригноблювало. Вони не простять нам "обмани" в сорок дев'ятому році. Одначе КҐБ, поки не досягло своїх цілей, не могло покінчити з нами. Виглядало, що Леміш ще діяв, ну й створювалась нагода нав'язати контакт із закордонними угрупованнями. Можливо, Орлан - їхня єдина нагода, може, їм ніколи не вдасться дістати Лемеша живим у свої руки.