Із середини квітня нами знову зайнялися, стали водити в місто.
Прийшло 1-ше травня. Вранці вивели мене з камери, а на вартівні вже чекали з Орланом двоє гебістів. "Куди нас ведете?", - спитав Орлан. "На Хрещатик, покажемо вам парад". їх було чотирьох охоронців, усі вдягнені святково, по-цивільному, в веселому настрої, навіть цукерок купили по дорозі й обдарували ними мене з нагоди свята.
Вивівши нас на Хрещатик, затримались на хіднику, що був уже заповнений глядачами. Біля мене стояла жінка з восьмиріним сином. Я і Орлан, а через нас то вже й наші наглядачі, спілкувались українською мовою. Почастувала я хлопчину цукерками, жінка подякувала, завваживши при тому, що ми, певне, із Західньої України, і спитала, чи проживаємо в Києві.
- Ні, тут важко дістати помешкання, але Київ нам дуже подобається.
- Так, тут гарно, - відповіла в задумі. - Вся Україна хороша і багата, тому так багато наїхало їх сюди з Росії і не хочуть вже туди повертатись. Товпляться в Києві цілими роди нами в одній кімнаті, а не покинуть його. Всім подобається наша земля, а для нас немає місця, нема жител.
- Так, воно правда, - я радо згодилася з її висновком.
- У вас в Західній усі такі тверді українці, що зразу вас пізнати.
Нашої розмови не чули охоронці, вони оточили Орлана і з ним говорили. До того, вже зрання потягнувши горілки, були ввічливі, в доброму настрої. Хто знає, може, їм теж набридло постійно встрявати в наші розмови, підслуховувати, наглядати.
Почалась парада, на Хрещатику розтягнулась довга черга різнорідних груп, щоб дефілювати перед трибуною, заповненою республіканськими представниками влади. Коли проходила попри нас шкільна молодь, моя сусідка знов заговорила:
- Ах, ті діти... Як вони вірять у все, чого їх навчають у школі. Тоді виростають і розчаровуються.
День був холодний, її син, вдягнений у легке лихеньке убрання, тремтів від холоду. Мати намагалась накрити його полою свого плаща, але хлопчина соромився і не давався. Побачивши його протест, один з наших конвоїрів зауважив звесела: "Нехай гартується". "Вони в нас вже зарання загартовані, більше не треба", - відказала мати іронічно.
Видно, начальство розщедрилося і заплянувало для нас справжнє святкування, бо після паради повели мене й Орлана в літній ресторан "Кукушка" (не "Зозуля"), розміщений у парку, з чарівним видом на Дніпро. Очевидно, щедрість мала принести їм свої плоди. По дорозі майор Петченко, що був між конвоїрами найстарший за ранґою, взяв мене під лікоть, і, сповільнивши ходу, ми пішли позаду всіх.
- Поговори з чоловіком, як він думає далі чинити? Прийшла весна, треба щось робити, якщо хочете вийти на волю.
Ось чому повели нас на параду...
Вийшовши з ресторану, я взяла Орлана під руку, і ми пішли тільки двійко. Розуміється, нас охороняли спереду і позаду.
- Як стоять справи? - спитала його.
- Далі намагаються дібратись до Лемеша, але починають говорити також про зв'язок із закордоном. З їхніх розмов бачу, що вони не думають тебе туди посилати, лишень хочуть, щоб я виготовив їм пошту, а вони вишлють своїх людей.
Наша розмова не пливла свобідно, про найголовніше говорили уривками, тоді, коли з гуркотом над'їжджав трамвай і неможливо було нас підслухати.
- Ти ведеш розумну лінію, - завважив Орлан. Опісля сказав мені, що весною і літом є ще домовлені запасні зв'язки з Лемешем, занотовані в його записнику. Він дуже журився наслідками.
У парках і на Хрещатику гомоніла святкова юрба, Київ веселився робітничим святом, а для нас маскарада закінчилася, відвели в камери. Коли по таких вилазках у місто за мною замикалась тюремна брама, мене щоразу огортало нестерпне почуття психологічної перестанови. Ходячи по людних вулицях і парках, я ні на секунду не забувала про мій статус в'язня, однак нераз почувалась так, наче б напилася міцного вина. Потім, коли заскреготав ключ у дверях камери, вивітрювався з голови хміль і я переставлялася в інший світ, де тижнями, місяцями та, певне, роками панувала гробова тиша. Кожний виїзд чи вихід поза тюремні мури спричиняв перестанову, і вона ставала все труднішою.
Опісля нас ще водили дивитись на свято 300-річчя "воссоєдінєнія" України з Росією. Воно було копією першотрав-невого святкування, з деякими відмінними транспарантами і додатковими представниками з Москви. Вони владно стояли в центрі трибуни, перед якою дефілювали "тубільці", радіючи й дякуючи "старшому братові" за оте возз'єднання.
27-го травня повели мене враз із чоловіком до міста. Не знаю, був це тільки сліпий випадок чи вони взяли до уваги те, що якраз випала річниця нашого вінчання. Опинившись за тюремною брамою, Орлан побажав мені "вийти на волю".