- Зумисне почекав, поки вийдемо за браму тюрми, хай моє побажання буде символічне, - тихцем додав.
Цього дня нас повели оглянути музей Леніна.
Я проходила по кімнатах музею і почувала, наче йшла слідами історії. Поверталася думками на кілька десятиріч, коли тут правила Центральна Рада і по тих кімнатах ходили вільні люди вільного народу. Треба ж було назвати якраз цей будинок іменем того, хто знищив нашу державу... Але й за те була вдячна долі, що в роковини нашого вінчання ми ставляли кроки саме тут. Згадала тих, які будували тоді нашу державу, опісля полинула душею до тих, що далі боролись за неї. В пам'яті зринуло наше вінчання в гурті повстанської родини, згадались усі друзі, сотні УПА, що нас охороняли під час вінчання. Воно все було зв'язане в моїй душі золотим ланцюгом спогадів, усе мало прямий стосунок до тієї святині. Я переживала історію мого народу, а до портретів Леніна та порозкладаних по кімнатах його проклямацій мені не було діла, вони лиш свідчили про окупацію.
Орлан не стерпів і шепнув:
- Тут була Центральна Рада.
- Хіба я не знаю?
... Наближалась дата зв'язкової зустрічі на лінії до Лемеша. Я знову стала хвилюватись, журилася, що робитиме Орлан. Ох, не хотіла б я бути в його становищі. Вже раніше, під час побачень, він сказав мені дату зв'язку, і я наполягала, щоб не писав від себе листа, бо Леміш йому довіряє і прийде їм прямо в руки. Тепер запримічувала по кроках, що його часто викликають, тоді як мене - лиш зрідка.
Аж ось за кілька днів перед датою зустрічі мене повели в кабінет слідчого і зарядили запакувати цидулку. Це Орлан написав до Лемеша і сказав їм, що я завжди запаковувала своїм способом його записки. Розуміється, тут хотіли, щоб не було найменших помилок, тож і доручили мені запечатати її.
Аж обімліла, коли це вчула. Навіщо ти ще й мене до того втяґуєш? Вже як писав, було собі й запечатати, в розпуці, гнівно подумала про Орлана. Взяла цього листа, і руки задрижали. З поспіхом розгорнула, хотіла бачити, що писав, однак далі двох слів "щасливо перезимував" не прочитала - Птічкін узяв його з моїх рук і склав назад:
- Тобі не треба читати.
Бачила, що лист коротенький, половина малого листка, записаного рукою Орлана. Запакувала його мовчки тремтячими руками. Яка вже різниця, лист і так піде, хто б його незапакував. Чому Орлан хотів, щоб я його запечатала? Таж це була неправда, що тільки я це робила. Він сам часто запечатував свої листи, навіщо давав мені знати, що не вистояв і написав?
Повернулася я в камеру і світу не бачила. В мені кипів і жаль, і злість, і страшний біль... розчарування своїм чоловіком. Як він смів написати! А що, як їм удасться спіймати Лемеша?! Навіщо він це зробив! Не могла знайти собі місця в камері й аж горіла з нетерпеливости, щоб діждатись побачення і почути, чим він буде себе оправдувати.
Нагода випала, незабаром дали нам побачення й повели до зоологічного парку. На одній з алей конвоїри дозволили нам іти попереду, а самі, вони завжди ходили до міста в цивільнім одязі, йшли позаду. Почавши від травня, гебісти частіше давали нам нагоду приватно розмовляти одне з одним, створюючи тим мені можливість схиляти чоловіка до співпраці з ними. "Ти його жінка, знаєш, як заговорити до нього, тож поможи йому", - постійно нагадували мою місію.
Крім того, що одержали такі вказівки - давати мені мож-ливіть "попрацювати" над Орланом, можливо також, що наші конвоїри, переважно завжди ті самі, вже звикли до нас і зчасом стали менш скрупульозні у виконуванні" своїх функцій. Від начальства вони дістали зарядження бути ввічливими і тактовними супроти нас. Часом важко встановити межу, де кінчиться тактика і беруть гору суто людські почуття. Дехто з них, бувало, поділявся з нами навіть своїми сімейними справами.
Ледве ми відбились від конвоїрів у зоологічному парку, я відразу спитала Орлана:
- Навіщо ти писав їм записку?
Тепер він розповів мені всю історію з листом.
Перед датою зв'язку його викликали по два рази кожного дня і наполягали, щоб виготовив пошту до Лемеша і подав свої сугестії. На те він їм відповів, що не знає, які кроки зробило КҐБ від часу нашого арештування, отже не може їм нічого дораджувати. Вони ще минулої осени сказали Орланові, що зв'язківець Чумак, якого спіймали враз із нами, вже на волі. Якщо так, значить, виходив на зв'язки, щось їм видав, але Орлан не знав точно, як багато. Слідчий не хотів інформувати Орлана про їхні успіхи, однак трохи розказав про наявну ситуацію.