Восени 1953 року або навесні 1954-го гебісти вбили зв'язкових у Кременеччині, Бурого та Олеся, потім вислали Чумака, в товаристві агентів із групи Скоба, на південь, на зв'язок до Лемеша. Зустріч, однак, не відбулася, зв'язок перервався, бо ще минулого року загинула наступна зв'язкова ланка в Галичині.
Маючи Чумака і також нотатник Орлана із запасними зв'язками, КҐБ було рішене використати їх за всяку ціну. Коли б не вдалося їм втягнути у свої пляни Орлана, то наступатимуть і без нього. На останнє в них було два способи. Оточити військом місце запасного пункту і схопити живими Лемешевих зв'язківців або вислати на цей зв'язок Скоба, щоб той домігся зустрічі з Лемешем і нахилив його прийти на схід так, як нахилив Орлана.
В такій ситуації Орлан уважав, що меншим лихом буде самому написати листа до Лемеша, навіть з тим, щоб дораджувати йому прийти в Хмельницьку область. Лист, міркував Орлан, купить Лемешеві час, дасть нагоду подумати над змістом і тоді вирішити, чи іти йому туди.
Під час компонування листа між Орланом і гебістами точилася боротьба не за речення, а за кожне слово. Хоч в їхні руки трапив шифр, проте не дозволили ним користуватись, їхнім рішенням Орлан був вдоволений, надіючись, що вже самий зміст листа і його форма мають насторожити Лемеша. В нормальних підпільних умовинах Орлан, прибувши в новий терен, повинен був обширно позвітувати Лемешеві й обов'язково вжити шифр при подаванні певних інформацій, а вже тим більше, коли дораджував йому прибути в Хмельницьку область.
Не хотів Орлан допустити, щоб спецвідділ КҐБ оточив місце зустрічі та схопив живими Лемешевих зв'язківців. Також дуже не хотів, щоб КҐБ вислало Скоба до Лемеша, знаючи, що Леміш довіряє Скобові.
Вислухала я Орлана, і стало прикро, що в мене закрався був сумнів щодо нього. По деякому часі слідчий сказав Орланові, а він мені, що із зустрічі нічого не вийшло, з і сторони Лемеша ніхто не з'явився. Правду казали чи брехали, нам годі було устійнити, але навіть неперевірена вістка трошки заспокоювала. Богу дякувати, зідхнула я з полегкістю, надіючись, що загроза Лемешеві значно послабла. Одначе наші висновки базувались більше на бажаннях, як на тверезій оцінці ситуації. Бачивши, з якою нехіттю ставиться Орлан до їхніх вимог, вони там, у міністерстві, не були наївні й відповідно оцінили його поради, а Орланові оповідали, що хотіли. Зрештою, в них уже був чималий досвід у розставлюванні тенет на повстанців, Леміш не був їхнім початковим проєктом.
КРУТИЙ ПОВОРОТ
Коли проминули дати зв'язків, слідчі стали менше розпитувати, як їм приманути Лемеша, зате звернули увагу на нав'язання контакту із Закордонним Представництвом УГВР. Мене знову повели в кабінет заступника міністра Слона. Міністра ҐБ Строкача я більше не бачила, здається, його не стало в міністерстві, коли пересіювано персонал у зв'язку з усуненням Берії.
Слон не завивав справи у папірці, лише сказав ясно, що метою нав'язання контакту з ЗП УГВР є пенєтрація того середовища, потім - зневтралізування його дій. Зі слів Слона виходило, що діяльність політичної еміграції, хоч дратувала їх, проте не дуже турбувала тепер. Одначе вбачали в ній, особливо в угрупованнях, зв'язаних з підпіллям в Україні, потенційну небезпеку на випадок вибуху війни. В Україні УГВР була головним керівником підпільної боротьби, від неї виходили накази і повідомлення, вона нагороджувала членів ОУН і УПА та цивільних осіб медалями і хрестами заслуги. Тому й хотіли її знешкідливити навіть за кордоном. Про фізичне знищення людей Слон не натякав у розмові.
Він, як і інші в міністерстві, що з нами говорили, намагалися скомпрометувати в наших очах політичну еміграцію. В розмовах доводили нам, що всі самостійницькі партії за кордоном це ніщо інше, лиш агентура чужих розвідок. Там усі вони такі вже нечесні й аморальні, що навіть підпілля в краю було порядніше за них.
- Ви тут, певна річ, неправильно розцінювали Радянський Союз, але у вас були свої переконання, і ви їх обстоювали. А вони там думають тільки про свою особисту наживу, тільки чекають вістей від вас, щоб їх продати американцям за долари, - казав Слон.
Час від часу мені подавали в камеру українську закордонну пресу, особливо таку, на сторінках якої розігравались політичні сварки. Мовляв, прочитай собі й переконайся таки з їхньої преси, який там елемент опинився.
Слідчі вже не викликали мене на допити, хіба що на отакі розмови. Спочатку мови не було, щоб мене ангажувати в їхні пляни щодо налагодження зв'язку із закордоном. Навпаки, мені говорили, що не хочуть нас "розлучати". Вони бажали, щоб від Орлана пішли на Захід кур'єри і нав'язали контакт із ЗП УГВР. Знову стали його переконувати, натискати, потім погрожувати, що довше не будуть з ним возитись. Якщо не хоче помогти їм, буде розправа, і він знає, що його чекає. Орлан був перевтомлений, вимотаний нервово, змарнів, тільки тінь з нього лишилась, одначе вперто не погоджувався з їхніми плянами.