Натискали на нього і в той же час надалі водили нас удвійку до міста, манили життям...
Пам'ятаю, повели оглянути виставку "дарів Українській Республіці на честь 300-річчя возз'єднання".
Нас вивели з тюрми перед десятою ранку. Прийшли, а виставка ще закрита, тож ми подались до поблизького парку Шевченка почекати, доки не відкриють виставки. Конвоїри сіли на одну лавку з Орланом, а я сама - на іншу.
Надійшла убога жінка середнього віку. Спитала українською мовою, чи місце біля мене вільне, і присіла. Недовго посиділа, видно, поспішала до роботи, бо спитала мене, котра година. В мене не було годинника, тож я запитала в "хоронителя".
- Ви не з Західньої? - сапитала жінка зацікавлено.
- Так, звідтіль.
- Як там у вас?
- У нас говорять українською мовою, а тут я її не чую.
- Тут українці мовчать, - вона на те. - В нас інші говорять.
- А в нас не мовчать.
- О, не думайте, що в нас немає українців. Вони є, тільки залякані і сидять тихо.
Посиділа ще хвилину і подалась собі геть.
Усі ті водіння до міста зчасом стали затрачати свою атракцію, коли не було жодної перспективи на життя. Єдина радість - побула з чоловіком. Скажемо собі тепле слово, пожуримось одне одним, навіть як і знаємо, що нічого не можемо зарадити. Вкінці замикали нас в окремі ізолятори, і на душі ставало все важче, безнадійніше. Орлан почувався дуже втомлений, казав, що вже закинув переконувати їх, що з висилання кур'єрів нічого не вийде.
- Не маю контакту за кордон і нічого не буду робити. Хай вже відбудеться розправа.
Так тяглося до серпня.
Тоді одного дня мене викликав до свого кабінету Слон, тепер уже мав змінений титул заступника голови КҐБ УРСР. Знову спитав, які в нас пляни на майбутнє, так, наче б ми розпоряджались нашим майбутнім. Відтак заявив, що хоч їм важливо нас переставити на іншу дорогу життя, але це ще не все. Волі задарма не дають, її треба здобути, ми мусимо зробити якусь корисну роботу.
- Що думає робити твій чоловік? Хоче він вийти зі свого становища і витягнути тебе?
- Чому б не хотів... однак він не бачить виходу. Тоді Слон знов заговорив про нав'язання Орланом зв'язку із закордоном.
- Василь міг би в цій справі щось робити, - сказав.
- Я вже запитувала його про це. Він мені каже, що в нього нема безпосереднього зв'язку туди.
- Але ж думав нав'язатися з ними, коли ще був у підпіллі. Сама ти згадувала мені про це взимку.
- Тоді було йнакше, він плянував висилати мене.
- А як би ти задивлялась на те, коли б ми тебе вислали з кур'єрами? - і з поспіхом додав: - Говорячи лиш теоретично, я не кажу, що так буде.
- Не можу відразу відповісти, бо не думала про те. Тут ніхто не згадував ніколи про таку можливість, - відповіла стримано.
- Подумай над тим, і я ще з тобою поговорю.
Знов почав про Орлана:
- Василь дуже впертий. Він завжди такий був?
- Так, був.
- Стільки ми з ним говоримо, і якось годі до чогось договоритись.
Подумав хвилинку і додав:
- Поговори з ним на побаченні, спитай, якої він думки щодо висилки тебе за кордон та й взагалі, чи думає він щось помогти нам.
Через кілька днів влаштували нам побачення в кабінеті слідчого. В наших розмовах під час побачень ми завжди враховували обставини, які нам створювано.
- Треба щось робити аби вийти звідсіль, -почала я. - Ось вже рік минув, як сидимо в ізоляторах, і ні в кут ні в двері. Подумай, чи не можна якось зарадити.
- Кажеш таке, наче мені тут мило. Те, що вони від мене хочуть, не дає нам жодних виглядів вийти на волю. Хочуть, щоб виготовив їм пошту за кордон, а вони тоді вишлють своїх кур'єрів. Якщо їм удасться встановити там зв'язок, то обіцюють нам волю. Однак я заздалегідь знаю, чим це скінчиться. Там візьмуть кур'єрів на допит, ті заломляться, розкажуть правду, і зі зв'язку нічого не вийде. Заспокоюють мене, що вишлють певних, перевірених людей, які не заломляться. Я їхніх людей не знаю і не впевнений, що не заломляться.
- Вони напевне мають таких людей. От хоч би й Скоба.
- На Скоба також не покладаюся. Його майже не знаю і для нього пошти не виготовлю.
- Якщо вони певні за своїх людей, чому ти не можеш їм довіритись? Вдасться або й ні, а все таки спробуй, ти ж знаєш, це єдина дорога вийти нам поза ті мури, - сповняла я ролю невдоволеної жіночки, затримуючи накінець надійну вістку.