Проте, коли подумала про всіх моїх рідних, знову мороз пішов поза спину. їхні долі були залежні від моїх учинків, вони нестимуть за них відповідальність. Одначе свідомість водночас говорила, що мені немає вороття.
Побачення зі Слоном відбулось пізнім пополуднем, після того, як він уже обговорив справу з Орланом. Я повернулася в камеру і ще не встигла переосмислити новоствореної ситуації, як вартовий повідомив, що піду до міста.
Надворі вже запали сутінки, коли у брамі мене зустріли Орлан з конвоїрами. Він був смертельно втомлений, говорив слабим голосом, одначе виглядав погідним і спокійним, як виглядає людина після довершеного діла.
Повезли нас на Дніпро, купили квитки, й ми поїхали катером до гирла Десни. Вже зовсім стемніло, коли пливли річкою. На небо насувались темногранатові хмари, повітря стало гостре, прохолодне, заносилось на бурю. Дніпро почорнів, як безодня, лиш вогні з катера різко відбивались у воді.
На другому кінці палуби гурт молоді співав собі пісень. Орлан теж гомонів під носом Повій, вітре, на Вкраїну...
- Я такий щасливий, Марусенько, я такий щасливий, що аж співати хочеться, - стиха до мене.
Проте я вже перестала радіти. Пройшло початкове захоплення, й мене вже стало гнітити прикре почуття несолідарности, а то й егоїзму. Була свідома того, як гаряче мій чоловік бажає, щоб я вирвалася поза тюремні мури й понесла у світ вісті про останні роки нашої боротьби. Також розуміла, що без його помочі й наполегливости воно було б не сталося. Одночасно знала, що моя присутність у сусідній камері нічим йому не поможе. Але твердий факт, що він залишається тут, а я відходжу в далекий світ, розривав мені душу. Ціле життя мої думи блукатимуть попід тюремні мури, з тривогою розгортатиму часописи з передчуттям, що ось-ось і прочитаю страшну вістку, хто знає, яку страшну?..
Якщо рішення запало, в міністерстві не марнували більше часу, відразу запустили свою машину в рух. Через кілька днів привели мене до кабінету слідчого Олійника. Тим разом він не списував нічого, зате я мала писати. Однак поки почала, Олійник мене підготовляв:
- Ми подбали про все, щоб помогти тобі й Василеві змінити ваші дотеперішні погляди. Тепер не так, як було у Львові. Ми мали доволі часу, щоб вас не тільки переконати словами, але на ділі запізнати з досягненнями радянської влади, показати, скільки добра ми зробили для народу. Після того треба бути або сліпими, або навмисне заплющувати очі, щоб не усвідомити собі, наскільки злочинною була ваша партизанка. Ми віримо, що ти це вже зрозуміла, і хочемо, щоб сама списала про це на папері, пояснила причину, що довела до помилок, потім розкажи про зміну своїх поглядів. Ось тобі ручка і папір - пиши так, як почуваєш, без моєї помочі, пиши по щирості.
Це не перший раз машина атеїстичної державної безпеки застосовувала суто християнську методу очищення від "гріха". Наперед вимагали "сповіді", опісля - каяття і осуджування своїх "гріхів", тоді обіцянки - виправитися (перевиховатись), а за тим ішло найголовніше - відправити покуту, тобто зробити їм "роботу". Вся та запрограмована метаморфоза з в'язнем повинна була, згідно з їхнім обрахунком, відбутися закономірно.
Завчені ламати людині хребет, "органи" навіть не завдавали собі труду зрозуміти психологію в'язня, особливо політичного в'язня. Вони позбавили його елементарних людських прав, забрали в нього право легальної оборони, а то й навіть забороняли повідомити найближчу рідню про ув'язнення. Яке ж моральне право вони мали вимагати від нього "щирости"? Він стосував до них ту саму методу, що його масово стосувало суспільство, тобто не виявляв своїх справжніх почувань. Мабуть, більше за в'язня лукавили всі громадяни тієї страшної країни, щоб утриматись на поверхні життя. Багато з них вступали в партію, комсомол, а всі інші при кожній нагоді заявляли, виспівували та всякими способами демонстрували свою вірність режимові.
Очевидно, мені слід було писати заяву, вона була моєю перепусткою через тюремну браму. Однак її писання не ставило переді мною моральної дилеми. Мені не докоряло сумління за те, що писала моїм тюремникам неправду щодо мого "покаяння", бо насправді я ні в чому не каялась. Була в тій заяві й частина правди, коли писала, що моєю мрією було мати біля себе мою сім'ю і жити мирно, в нормальних умовинах, що також хотіла б, щоб мої батьки і вся рідня зажила нормальним життям. Другу частину заяви вже темперували вони. Слідчий Олійник, поки її прийняв, три рази завертав, невдоволений, що "невичерпна" і "непереконлива", а вкінці став підказувати мені, чого в ній бракує. Моя заява була також і його свідоцтвом, вона доводила успішність його праці над моїм перевихованням. Хоч була "десятком вимучених слів", але їх я "у потьмаренні не наплела". Писала з ясно визначеною метою.