В підпіллі мені доводилось декілька раз користуватись фальшивими німецькими і совєтськими документами, які помагали виконувати ті чи ті завдання. Вони давали можливість знаходити квартири, працю, користуватись шляхами комунікації. Так і тепер моя заява була тим фальшивим пашпортом, який мав допомогти мені виконати останнє завдання - винести у світ частину історії кінцевого періоду визвольної боротьби, останні акорди якої вже завмирали за тюремними мурами. Нам, її останнім борцям, тоді здавалося, що цей період безслідно пропаде для історії. Рівночасно я йшла остерегти наших політичних представників за кордоном і загострити їхню чуйність на ворожі намагання пенетрувати їх середовища.
Орлан спостерігав мою поведінку і бачив, що я розумію, до чого він мене готує. Впевнившись у моїм наставленні, довірив мені цю місію. З часу прийняття рішення про мій відхід, на наших побаченнях він використовував найменшу нагоду, щоб розповісти мені про події, подати факти, деталі, якими раніше не поділявся зі мною через конспірацію. Тепер хотів, щоб я собі їх запам'ятовувала і винесла у світ. Я ішла не виконувати завдання КҐБ, а сповнити те, що доручив мені Орлан і що сама хотіла сповнити. Тим самим ще раз закріплювала вирок за всіма моїми рідними, але вчинити інакше я не могла.
Розуміла надто добре, що не ціною заяви я виходила з тюрми, а ціною насамперед мого чоловіка, потім сина і всієї родини. Чи ж могли вони придумати кращу запоруку? Тому виносила звідтіля не "сховану в людині тюрму", а схований у мені безмежний чорний біль, що ним просякнув кожний мій фібр.
Моє сумління заспокоювала також свідомість того факту, що своєю "сповіддю" я не завдавала моральної шкоди нікому, не зневірювала і не послаблювала волі ні однієї людини. Моя заява залишалася тільки в архівних документах державної безпеки і не могла з'явитися в пресі, бо розголошування її не служило їхнім інтересам.
А все ж... рука оливом тяжіла, поки вивела на папері "покаянні" слова. Ті "заяви" в'язнів і нев'язнів залишаться для історії документами не розкаяння, а найбільшого насильства над людиною. "Пролізти крізь ґрати неможливо - ні сюди, ні туди - не залишивши на них шкіру", - сказав роки пізніше в'язень большевицьких тюрем Валентин Мороз. Лиш би не залишити сумління...
Мені важко було зрозуміти надії КҐБ на те, що нас можна перевиховати. Вони ж не мали чим досягти того, бо дійсність на кожному кроці заперечувала їхні твердження. А може, розуміли це, але підсували свої аргументи, щоб було чим заглушити совість, коли б я заломилась і пішла на співпрацю? Навіть негідна людина хоче обпертися на якийсь моральний стовп, оправдатись головно перед собою, коли робить підлу роботу. Скоб, віддаючи нас в їхні руки, лепетав: не буду тут гинути, коли вони там, за кордоном, продаються за долари, - і таким оправдуванням заглушував оту дрібку сумління, що ще була причаїлась у ньому.
При всіх стараннях, "органи" чомусь зовсім не врахували того, що нас з ними розділяло. А ділило нас безмежне море заподіяних ними народніх кривд, крізь яке немислимим було простягти до себе руки. В цьому морі було втоплене також усе моє особисте скривджене, знівечене життя, а також життя моєї родини. Рятувати мені особисте ціною зречення від своєї правди, в ім'я якої стільки настраждалась і жертвувала, - того я не здатна була доконати. Після такого вчинку я б не могла глянути в вічі своїм батькам. Усе моє життя в нас не було зерна неправди за собою. А вже мови не могло бути про щасливе сімейне життя з чоловіком і сином, куплене ціною зради. Під нашу любов ми заклали міцний фундамент вірности нашій ідеї. Усуваючи його, ми б самознищились, і навіть присутність дитини нас не врятувала б. Віра в нашу правду давала нам силу пережити не одну трагедію, а елемент зради розточив би, як черв'як, нашу любов - так я почувала. А "органи" цього не розуміли.
За двадцять днів до мого відходу за кордон нас перевели з тюрми на приватне помешкання на вул. Горького. Це була лиш інша видозміна тюрми, нас і надалі сторожили.
А до того повели мене до міністерства до невідомого мені якогось начальника. Виглядало, він не був з місцевого персоналу, мабуть, із Москви. Зустрів мене в кабінеті заступника міністра, що вказувало на його високе становище в КҐБ-івській ієрархії. Не те що не говорив українською мовою, але ще й з неприхованою досадою звернув мені увагу, що пора вивчити російську мову. Своєю грубою заввагою московський чиновник відслонив мені краєчок завіси в майбутнє, якщо б перейшла на їхній бік.