Невідомий начальник виклав мені "поученіє" про стійкість в обличчі нових обставин, у яких опинюся за кордоном. "Може, тобі створять особисті вигоди, але завжди май на думці чоловіка, сім'ю, батьківщину. Тому й даємо вам нагоду побути разом, хоч не заперечуємо, що будемо вас пильнувати. Як повернешся, тоді вибирайте собі де завгодно місце проживання".
Враховуючи київські скупі мешканеві умовини, помешкання було непогане - дві кімнати і кухня. Призначена жінка варила їжу, вона також і спала в кухні. Одну з кімнат займали ґебісти, друга - ніби наша. Вдень приходили службовці з міністерства опрацьовувати деталі, зв'язані з монтуванням дороги до Західньої Німеччини.
З переведенням на квартиру, КҐБ знову висунуло питання нашого сина. Вони наново вирішили привезти його до Києва, щоб перед відходом я мала нагоду побути з ним. Орлан і я вичерпали всі можливі аргументи, відмовляючи їх від їхньої немилосердної постанови. Я була в розпуці, так переживала, що Орлан став побоюватись, чи витримаю таку конфронтацію і що тоді робити буду. Мені вже нічого не залишилося, крім молитви. Благала Пречисту, щоб зглянулась над нашою дитиною і зберегла її на місці. А коли мене водили до міста, мимовільно приставала перед вітринами з дитячим одягом та іграшками, думаючи: куплю йому ось цей костюмчик, таку ось іграшку...
Мій неспокій та хвилювання завважили також працівники міністерства. Одного дня прийшов майор, який займався плянуванням дороги, однак прізвища його я не знала. Повідомив нас, що Петруся не привезуть: "Дитина вас не знає, буде плакати, а ти побиватимешся і будеш вся абсорбована тільки ним. Часу лишається мало на підготову в дорогу, і до того треба твердого розуму. Зате ми так влаштуємо, що побачиш його перед тим, поки відійдеш".
Умилосердився Всевишній і так покерував логікою в їхніх мізках, що дитини таки не привезли до Києва. В цій країні зла Він на моїх очах уже вдруге проявив чудо, охороняючи Петруся.
На один день перед від'їздом з Києва нам подали газету Правда України, старе число, ще з травня. Раніше деколи приносили газети до камери, але того числа ми не дістали. В ньому було повідомлення про присуд Василя Охримовича на кару смерти.
Вістка не була аж така несподівана в тих умовинах, а все ж громом вразила нас. Вони цільово приховували перед нами присуд Охримовича. Під час слідства його особу вживали як аргумент, особливо до Орлана: ми не розстрілюємо всіх ваших провідників, ось Охримович в наших руках і живе. Довше, однак, приховувати не могли, перед відходом за кордон я мусіла знати про його долю, тим більше, що повідомлення про присуд було подане в пресі. Схвильований Орлан при нагоді завважив упівголоса: "Цього тільки й можна сподіватися від них".
В останній вечір запропонували нам пройтись по Києву, самим, без конвоїрів.
"Щоб мали пам'ятку".
Було моторошно проходжуватись лиш удвох. Ми більше почувались в'язнями, як тоді, коли нас сторожили. Здавалося, всі перехожі - наші конвоїри, а вже напевне пильнували нас. Можливо, випробовували накінець, мовляв, хочете втікати, то вже краще втікайте тут, ми й так вас спіймаємо. Та хоч би що там вони думали, ми в останній хвилині не руйнували б змонтованого з таким зусиллям нашого пляну.
... Слова, слова, вимовлені пошепки, виповнені болем, тривогами, трагізмом... Тоді слова порад, вказівок, розради, тільки не надії... надії, що, може, будемо ще колись разом...
ДОРОГА В МИНУЛЕ І МАЙБУТНЄ
Перед від'їздом з Києва мені видали з тюрми чоботи, в яких мене заарештували, і торбу-"скарбонку" враз із деякими залишеними в ній ужитковими речами: хустиною (від Віри), светром, рушником, годинником, письмовою ручкою, ложкою, ножиком. Однак не віддали письмових матеріялів і колекції графічних відбиток. У тих чоботях і з тією торбою, які мали свідчити про автентичність мого прибуття з підпілля, я відходила на Захід.
Раннім ранком повезли нас автом до Львова. З нами їхав Павленко, лисий майор і шофер. Минули Житомир, Новгород Волинський і наближались до Корця. День був спокійно-погідний, типовий для пізнього українського літа. Нам по дорозі зустрічались гурти селян, що поверталися з Корця з богослужби. Щойно тут ми зорієнтувалися, що це було свято Успіння Богородиці. На Волині ще не всі хутори стягнули в колгоспи, хати красувались у вінках садів, а на господах стояло по кілька забудов. Довкруги панував спокій, краса та зелень, і від того душа наповнялася святковою врочистістю.