Я споглядала крізь вікно авта, й біль кліщами стискав серце... Волинь, рідна, люба Волинь. Пройшли ми темними і ясними ночами твої ліси і поля вздовж і впоперек, перебували на твоїх хуторах, зрослися з твоїми жителями. А тепер ось споглядаю на тебе вже не вночі, а серед білого дня, з вікна гебівського авта... Ось тут недалеко в сорок дев'ятому ми вночі перетинали автостраду, якою тепер їдемо. Я геть була втомилась видряпуватися на оці ось горбки, чоботи до крови намуляли ноги, аж онучки поприлипали до ран. Побачивши моє штигулькання, зв'язковий забрав від мене торбу і завважив зі співчуттям: ну й погана ж у вас ходка, тьотю. Ех, Орлане, чи могли ми тоді хоч примарним сном виснити сьогоднішню нашу подорож...
Він мовчки також дивився крізь шибку вікна. Тільки глибока борозна, що пролягла між бровами, та судорожне здригання кутків губ прозраджували стан його душі.
Що далі їхали на захід, то більше при дорозі було дерев. У деяких місцях росли так густо, що, здавалося, ми алеєю проїжджаємо.
- Вот що Западна! Тут і дороги кращі, і зелені багато, - милувався Павленко.
Тоді вже проїжджали Галичиною, минули Буськ та наближались до Львова.
Авто мчало недалеко, всього за декілька кілометрів від мого рідного Задвір'я. За роки відсутности я, здавалося, вже й не відчувала особливої прив'язаности до нього, а коли й тужила, то більше за ріднею. Тепер ось, коли проїжджала так близько від нього, щось до болю рідне та інтимне заворушилося в душі і я відчула, який дорогий мені цей шматок землі, де пройшли моє дитинство і юність. Я знала, що там усе змінилось, наша повна колись дитячого сміху та крику хата тепер зівала пусткою крізь повибивані вікна... Мені моторошно стало, коли в уяві відтворила собі пресу мну картину рідного дому.
Проїхали Яричів і вже смерком в'їхали у Львів.
Львів... І знов лавиною насунулися спогади. На його вулицях я, чотирнадцятирічна юначка, півголосом перший раз проказувала своїй товаришці Олі слова Декалогу: "Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї".
Тоді, в чотирнадцять років, так легко було захопитись мрією, що вкладалася в альтернативу: здобудеш - або загинеш.
Тепер, коли мій вік подвоївся, я зрозуміла, що до осягнення мрії не завжди веде дорога прямою стрілою. Моя дорога вилася та заплутувалась і в лісових, і в життєвих хащах. Однак у що повірила тоді, зуміла пронести крізь усі закрути життя і скарбом зберегти в душі. Де ж тепер ті, що мене поставили на той шлях? Одні з них ділом і власним життям підтвердили свою науку, а інші тільки те й зробили, що нас навчили, а самі втекли від небезпек. Ми ж повірили їм і тут залишились. Опісля вже самотужки перевіряли нашу правду, власними помилками здобували досвід і платили за нього дорого - молодістю, ріднею, здоров'ям і вкінці життям. Тепер доля знову привела мене в те місце, де почала, щоб замкнути коло моїх змагань. Віддала половину життя і ще не здобула, і ще не загинула...
Крізь вікно авта споглядала на людні вечірні вулиці Львова, але за думами ніщо з побаченого не реєструвалось у свідомості. Під'їхавши до готелю "Народній", авто зупинилось. Тут ми заночували.
Наступного дня нас повезли до села Гаї біля Тернополя, де проживав Петрусь. У 1949 році я завезла його в Олесин до Насті, але до того часу вона повдовіла, потім удруге вийшла заміж і тепер проживала в хаті другого чоловіка у Гаях.
Наші "опікуни" мали зробити на місці всі приготування, щоб показати нам сина, але так, аби ні Настя, ні хтось зі сторонніх не зорієнувалися, у чому річ. По дорозі в Гаї розказували нам трохи більше про сина й зізналися, з якої причини не привезли його взимку до Києва, як плянували.
Тоді, коли нас повезли до Запоріжжя, з Києва післали до Насті жінку, ніби від мене, щоб забрала дитину. Мала вона сказати Насті, що я підшукала для нього іншу родину, там він буде ближче нас, і ми зможемо його відвідати деколи. Настя, однак, вперлася: не віддам нікому дитини. Якщо вона хоче його забрати, хай сама прийде по нього. Щоб не зчинити великого шуму з того приводу, КҐБ залишило Петруся на місці.
Отже, не ґєбісти змінили пляни, а мужня постава доброї, шляхетної Насті зберегла нам дитину.
Признались, що впродовж усіх тих років агенти пильнували Настину хату, надіючись, що я колись зайду відвідати дитину. Казали, Петрусь - розумний хлопчик, Настя його любить, як рідного сина, і гордиться ним. Хоч яка вона обережна, проте проговорилась до когось там, мовляв, не диво, що розумний, це "панська" дитина. Петрусь уважає її за свою матір, слухається, однак йому важко звикнути до Настиного другого чоловіка і все жаліється, що його тато помер. Він часто перебуває насамоті, Настя боїться пускати його між дітей. Тепер уже трішки краще, але ще минулого року був доволі дикий. Коли приїхали зробити з нього світлини (щоб показати нам), він утік на горище, заховався в кутку і навіть цукерками не вдалось його приманити. Це Настя, казали, навчила його ховатися, коли в хату заходив хто з адміністрації, міліції або ґєбісти. "Тепер уже не так боїться людей, пасе корову, вилізе собі на дерево і співає, як соловейко. Настя любить його дуже, так що назагал йому непогано живеться".