Шмагала стільки разів в одне й те саме болюче місце, здавалося, я вже задеревіла і не реагувала на їхні дорікання. Але коли слухала тепер їхньої мови, мені серце розривалося з болю. Сиділа поміж ними в авті та в думці важко проклинала їх за знівечені долі наших і всіх повстанців дітей. За те, гірко думала я, що наші діти ховаються по горищах від вас, що живуть залякані, самітні й з дитинства привчаються не довіряти людині, вас мусить зустріти заслужена кара.
Наші наглядачі плянували затриматися в Гаях поблизу Настиної хати під приводом, ніби попсувалось їм авто. Один піде до хати позичати викрутки чи молотка, а Петрусь, певно, буде гратись надворі. Вони приманять дитину ближче до авта, і ми зможемо його побачити. Нам було заборонено виходити з авта та хоч би словечком заговорити до нього.
Ми приїхали до села пізнім ранком і затримались на вигоні, недалеко Настиної хати. Двоє із них пішли до хати позичати приладдя, а двоє залишилися з нами в авті. Вернувшись, повідомили, що Петрусь у хаті й не виходить надвір, Настя не пускає.
Вони кілька раз заходили до хати, все за іншим інструментом, однак було очевидним, що Настя зумисне не відпускає дитини надвір. "То взуває його в черевички, то зашиває застяжку на сорочині, словом, коли ми тільки в хату, вона зразу займається ним".
Довго ми там чекали, і ніяк їм не вдавалось приманути Петруся, щоб підійшов і ми могли глянути на нього. З хати виходили по черзі Настя, її чоловік, Настин син і з подвір'я крадькома споглядали на авто.
Врешті гебісти звернулися прямо до дитини, щоб пішов з ними та забрав до хати викрутку, яку позичили до направи авта. Настя не мала вже як його затримати. З хвилиною, коли він наближався, гебісти, що сиділи обабіч, зловили мене за дві руки і, притиснувши до сидіння, не відпускали: "Тихо, ні слова", - нервово сказав тихцем один з них.
Даремне тримали мої руки... Я сиділа між ними, скам'яніла, психічно спаралізована їхньою присутністю, і дивилася крізь шкло авта на свою дитину, як на чудесну з'яву... Хоч діткнутись, хоч руку положити на нього, поки відійду, - умлівала серцем. Орлан сидів, мов заворожений, очей не відривав від дитини. Це вперше він побачив свого сина.
А Петрусь підійшов, став навпроти авта і присоромлено усміхається невинною дитячою усмішкою. Худенький, з ніжним круглим личком і великими карими очима. Голова покрита великою папахою, яка постійно зсувається йому на очі, й він раз-у-раз відсуває її.
- Як називаєшся? - спитав один з конвоїрів, що ходив до хати по інструмент.
- Петро.
Догледівши в авті жінку, Петрусь не відривав від мене очей. Вже відходив, та все ще оглядався на заднє вікно. А Настя весь цей час стояла в садку і слідкувала за дитиною.
Вся та з'ява тривала дуже коротко, мені було замало часу, щоб вийти з шоку і повніше, з більшою свідомістю сприйняти перше враження. На друге вже не дали часу.
Я мала б бути вдячною "органам" за те, що перед відходом на чужину дали нам нагоду поглянути на нашу дитину. Однак у мене не було жодних ілюзій щодо мотивів, якими керувалось КҐБ, проявляючи свою людяність. Ґебісти практично застосували макіявеллівську теорію: мета освячує засоби. Хто ж як не вони відбирали можливість мені й таким, як я, виховувати своїх дітей, змушуючи нас шукати для них притулку в чужих людей. А все ж... Іскорка вдячности за побачення тліла в душі. Образ худенького хлопчати з великою папахою на голові я зберегла на все життя.
Був уже полудень, коли ми повернулися до Тернополя. Завели нас у їдальню, думали замовити полуденок, а там нічого не залишилося, навіть хліба не можна було купити. Селяни, продавши набіл на базарі, самі закуповували в місті хліб.
Згідно з розробленими плянами, моя дорога на Захід повинна була починатися з Кременеччини, тож з Тернополя повезли нас до Кременця. По дорозі бачили, що на полях стоїть ще в копах багато залишеного збіжжя, воно мокло, псувалось... А в Тернополі важко було купити хліба.