У мою зв'язкову ланку входили Софія, Малуша і Святослава. Нашим завдання було змонтувати зв'язкові лінії від штабу УПА до військових референтур у Ярославський, Переми-ський, Добромильський і Бірманський повіти. Ці нові лінії не повинні були користуватися жодними пунктами, вживаними на зв'язку за німців і, можливо, вже розконспірованими. Лінії УПА діяли окремо від зв'язків ОУН, але пізніше УПА і ОУН, коли переривалась одна з ліній, обопільно користувалися своїми зв'язками. Змонтованими лініями ми переводили кур'єрів, переносили пошту, а також час від часу ходили перевіряти їх функціонування.
Найстаршою з-посеред нас була Софія. її справжнє ім'я - Стефа Станько, народжена 1919 року, з с. Коровники, під Перемишлем. Вже 1940 року НКВД арештувало її за приналежність до ОУН, і вона просиділа в дрогобицькій тюрмі до вибуху німецько-большевицької війни. Софія пережила жахіття перших днів війни, коли енкаведисти вимордовували в'язнів. Про той пекельний час не хотіла говорити й аж здригалася, коли ми згадували про нього. Можливо, саме з тієї пори її прегарні сині очі були сповнені постійного смутку, навіть коли усміхалася.
Святославине правдиве ім'я було Ганна, родом із Сокаля, з 1924 року народження. Гарненька собою, струнка брюнетка, з ніжним рум'яним, як мальованим, личком. Коли наближався фронт, вона прибула в Перемищину до свого нареченого, окружного провідника Тараса. В Сокалі також співпрацювала з підпіллям, як і її старша сестра, дружина одного з провідників ОУН у Сокальщині. Святослава мала слабкі ноги, не витримувала в маршах, тож коли Тарас переніс свою технічну ланку до Тисови, ми відпустили її до нього. Першорядна секретарка та машиністка, вона в тій ділянці була більше корисною, аніж на зв'язку.
Тисова була ідеальним селом для партизанських дій. Лежачи між горами, над потоком, вона простягалася на яких шість кілометрів, з кількома розгалуженнями, що притикали до лісу. Як і в довколишніх селах, у Тисовій люди гостинно прийняли повстанців у свої господи і ділилися з ними усім, що мали. Незабаром тут також примістився обласний пропа-гандивний осередок, так що Тисова, можна сказати, стала партизанською столицею Перемиської области.
У пропагандивному осередку працював професор Київського університету, віком понад сорок років, під псевдом Ума-нець. З ним Організація зв'язалася під Перемишлем, у таборі втікачів на Захід. Тоді він, враз із дружиною та дев'ятирічним сином, залишив табір і приєднався до підпільної боротьби. Дружину і сина підпілля помогло влаштувати на квартирі в одному із сіл. В осередку працювали також брат із сестрою, під псевдами Степова та Черемош. Вони походили з Полтавщини і разом з матір'ю також пробивались на Захід. У підпіллі опинилися таким же чином, як і професор, а маму приміщено на селі. У Степової була закінчена середня освіта, брат до війни почав навчатися в лєтунській школі.
У додатку до організаційної роботи, Орлан також очолював пропагандивну референтуру области. В цю пору масового ширення визвольних ідей серед червоноарміиців, що просувались на захід, поміч та поради трьох працівників зі східних земель дуже помогли Орланові у писанні відозв та кличів до бійців ЧА. В листівках і коротких брошурах указувалось на дві речі: злочинну політику радянської влади щодо своїх народів. Через те ця влада не варта була того, щоб за неї віддавати життя на фронтових лініях. З другого боку, література пояснювала, за що бореться УПА та українське визвольне підпілля. В листівках закликалося бійців Ч А'приєднатись до нашої боротьби, вступати в ряди УПА і разом виборювати краще життя. Література була спрямована головно до українців, але теж і до всіх народів СРСР. Друковано її українською та російською мовами.
Рівночасно почала виходити література для відділів УПА. Друкарня, якою завідував Липа, працювала безперебійно день і ніч. Браку паперу не відчувалося, бо перед наближенням фронту підпілля забрало, а також йому передали деякі переми-ські паперові магазини, тонни паперу, і тепер ним користувалися.
На квартиру штабу УПА часто заходила Степова з Черемошем. З нею я побувала в сотні Черника, але щойно в Тисові мала нагоду ближче пізнати Степову та її брата. Хоч я прожила два роки під совєтською окупацією, проте щойно в розмовах з ними глибше усвідомила, наскільки відмінні обставини життя формують погляди людини. Моє виховання було базоване на християнській релігії, і речі, мені самозрозумілі, їм такими не здавалися. Вони, особливо Степова, не сприймали їх, поки не знайшли в них своєї логіки. "Бачу, молитеся кожного ранку. Я б теж хотіла помолитися разом з вами, але я ще не пізнала Того, до кого ви молитесь, і моя молитва була б порожня. Навчіть, як пізнати Його", - казала вона.