Мій пригноблений настрій враз розвіявся, коли при виході зустріли мене мої три брати з великими прекрасними букетами квітів і повезли "додому". Там вже чекала мене вся родина.
Після довгих років розлуки і жахливих переживань наша зустріч була вщерть виповнена всіма відтінками емоцій - зворушливою радістю, смутними розповідями, теплими спогадами, а ще більше важкими спогадами, сльозами... Пішла на кладовище привітатись з батьками, помолитися за їхні душі. Припала до їх могил і плакала душею, що не діждалися мого приїзду, не діждались волі, що за неї стільки настраждалися... Відвідала церкву, яка й дотепер красується серед кленових дерев. Слухаючи Богослужбу, ясні спогади з дитинства і молодости тихою блакиттю огорнули душу. До мене приступали люди, віталися, і я всім зусиллям пам'яті старалася їх собі пригадати, зв'язати давно розірвану нитку з минулим...
З трепетом душі готувалась до зустрічі у Києві з сином Петрусем. Але наперед поїхала в Гаї відвідати Настю Суту й подякувати їй, що плекала мого сина в такий лютий час.
З Петрусем я вже раніше, під час "відлиги", нав'язала контакт з поміччю моєї родини. Нам треба було часу, щоб зблизитися. Тепер він прибув на зустріч враз із батьком. Через простір часу ми, Орлан і я, простягли до себе руки... Однак відчула, що багаж пережитого й осібно влаштованого життя вже став невидимою завісою між нами. Орлан розповів мені багато про пережиті кошмарні роки після нашої розлуки. На цій першій зустрічі виглядав психічно втомлений, не такий, якого я знала, з ким прожила десять буремних років. Але це було лиш на початку, після проголошення Незалежності. Він ще не вповні прийшов до себе після пережитих репресій. Та в недовгому часі ожив, наче фенікс, отрясся з попелу депресії і з запалом неофіта знову всеціло віддався національно-виховній праці, особливо серед молоді.
Ми зустрічались кожного разу, коли я приїжджала. З часом перервана дружба знов поновилась. Минулі переживання й почування тримали нас цупко в своїх обіймах. Вони не опускають мене навіть після його смерти, що прийшла доволі несподівано, на 82-му році його небуденного життя. З відходом Орлана багато спливло з моєї душі...
Доволі часто відвідувала Україну, вона, її люди, знов і знов притягали мене магічною силою. Враз із родиною мене завжди зустрічала з китичкою квітів Богданка Пилипчук, моя вірна подруга ще з ранніх років. Вона теж учасниця визвольної боротьби, відтак довголітній в'язень большевицьких концтаборів. Не одна вона, багато моїх подруг і друзів тих неспокійних років чекали мого приїзду. Всі вони до болю рідні мені, в кожного зворушлива книга життя і їм хотілось розгорнути переді мною хоч декілька сторінок з неї.
Попри всю привітність мого оточення, я все ж спостерігала, з якими трудами закріплюється державна незалежність. З болем завважувала, що мій народ ще не став справжнім господарем своєї землі. Йому важко визволитися з узвичаєних вікових пут неволі, яка залишила глибокі травми в його душі, його психіці. Я поверталася з Батьківщини у важких думах... Мене огортало тривожне передчуття, що ще гряде велика битва за його духовність, його самоутвердження. Але цю битву мусять завершити перемогою вже майбутні покоління.