Черемош і Степова, хоч рідні, були дуже відмінні характерами і якраз, може, через ту відмінність взаємно доповняли себе. Закинуті долею далеко від рідної Полтавщини, ще більше горнулися одне до одного. "Природа помилилась, - казала Степова. - Я повинна була вродитись хлопцем, він - дівчиною". Вона була твердого характеру, з допитливим умом, її хвилювало багато питань. У Черемоша ніжна, поетична душа, з ним то я вела інші розмови. Він ділився думками з прочитаних давніше книжок, цитував поетів, переважно російських, з творчістю яких був непогано обізнаний, а також любив співати з нами пісень. З його знанням двох мов і психіки совєтської молоді, Черемош був дуже придатний у пропаґан-дивному відділі. Однак він не надавався до збройної партизанської боротьби, в нього не було потрібних до такої боротьби прикмет, крім однієї, може, найважливішої. Всією своєю ніжною душею він палко любив знедолений рідний народ. Тому добровільно обрав найважчий, але найпряміший шлях до його волі. Черемош довго не пробув у боротьбі. Загинув ще тієї осени над Тисовою у бою, що зводила сотня Хоми з польським військом. Його смерть була Страшним ударом для Степової. Мабуть, ніхто з нас, крім Орлана, перед яким вона відкривала свою душу, повністю не усвідомлював глибини її трагедії, яка зроджувала ще й почуття сирітства в не зовсім ще звичному для неї середовищі.
У зв'язку з пропагандивною роботою, Орлан теж перенісся восени до Тисови. Тепер тут приміщувались майже всі головні осередки південного Закерзоння, тому боївка охороняла село постійно. Не зважаючи на всі можливі заходи конспірації, большевицька й польська служби безпеки проню-хували, що в селі квартирують повстанці, та все частіше наскакували на Тисову. Повстанцям не було доцільно зв'язуватись боями в селі, де приміщувалося стільки осередків. Коли розвідка доносила, що наближається військо, ми відступали в ліс, куди в ту пору ворог ще боявся запускатися. Не проходило, однак, і без боїв. У лісі над Тисовою для охорони села квартирувала сотня УПА к-ра Хоми. Коли під час облав польське військо грабувало й побивало селян, сотня проганяла напасників. Як звичайно в боях, були ранені, були й убиті повстанці.
Відносини між мною і Орланом назверх нічим не відрізнялись від взаємин з іншими. Ми доволі часто бачилися: то к-р Куля висилав мене до нього з поштою, то він заходив у штаб, або зустрічалися принагідно в сотні у лісі. Всюди спостерігала, скільки надії вносила його поява в кожне середовище, чи це відділ УПА, чи підпільний осередок. То був переломовий і тим самим критичний час у нашій боротьбі. Ще не був налагоджений зв'язок ні з Командуванням УПА-Захід, ні з Крайовим Проводом ОУН. Тоді не відомо було, які форми прибере партизанська і підпільна боротьба. А тут ще й наближалася зима. В тій важкій ситуації Орлан, більше за всіх, зумів морально кріпити сотні людей. Я це спостерігала, і в моїх почуваннях наставала зміна, прокільчувалася туга за утраченим. А той, ради кого я відтяла від себе Орлана, помало заникав у мряці невиразних почуттів. Душу наповняв смуток, так, як і довкруги сповнювалися смутком ліси, у яких вже затих пташиний спів і павутинням обмотувала осінь кущі, готуючи їх до відпочинку.
Перший під поновною большевицькою окупацією контакт з УГВР, Крайовим Проводом ОУН і Командуванням УПА був домовлений на початок жовтня, з урахуванням, що Перемиська область опиниться вже поза фронтовою лінією. Налагодити зв'язок к-р Куля та Орлан доручили мені. Завдання не було легке, я сама мала монтувати собі дорогу. Не знаючи, яка ситуація в Україні, не можна було йти старою зв'язковою лінією. В ту пору підпілля ще не могло забезпечити мене документами, якими вже користувалось населення під большевицькою окупацією.
Виготовлену пошту я позашивала в одежу, а інші справи, які мала переказати усно, відкарбувала в пам'яті. Зібрана в дорогу, 1-го жовтня, увечері зайшла на квартиру Орлана забрати від нього останню "штафету", яку якраз запаковував. Хоч уся моя увага була зосереджена над дорученим завданням, все ж не могла отрястись від настрою і думок, які не мали ніякого стосунку до всього, що діялось довкруги. Це був день моїх народин, який уже добіг до кінця, а тут ніхто про це не знав. Хоч би одна людина поздоровила мене в моїх дев'ятнадцять літ...
Скрутивши в маленьку цигарку свого листа, Орлан передав його мені, ш,об заховала, і післав хатнього хлопця по зв'язкових до сусіда, де вони вже чекали на мене. Потиснув мені долоню на прощання і ще вийшов з хати за мною. Ніч ясна була, як день, довкола панувала абсолютна тиша. Висріблені місячним сяйвом, мерехтіли, наче ворушилися, верхи гір. Він ще раз стиснув долоню і, не відпускаючи, промовив: "У день народин бажаю тобі багато щастя, вояцького щастя, і добра в житті. Та насамперед - щасливої дороги". Пригорнув і стиха зворушено: "А все ж я не в силі тебе забути". - "Ні я тебе". Тут вже почулись кроки зв'язкових, і ми стали подалі одне від одного. Зі зв'язковими я подалася в дорогу. Ішла стежиною вгору, сповнена трепетної радости і вдячности долі за те, що в день моїх народин приготувала мені найкращий дарунок - віднайдену правдиву любов. Так почувається людина, коли знайде свою загублену неоціненну річ. Вже на верху гори я оглянулася, а він все ще стояв і дивився нам услід.