Зв'язок був визначений у Бібрецькому р-ні, Львівської области. Через Перемиську область і границю я могла вже пройти відновленим підпільним зв'язком, а далі, тобто добрі три чверті дороги, треба було користуватися цивільними засобами комунікації.
Польсько-радянську границю перейшла жіночим зв'язком і прибула в с. Селиська, під Перемишлем. За підпільним розподілом, тут вже починався Мостиський повіт, який покищо належав ще до Перемиської области. В Селиськах сконтакту-валася з повітовим Мостиського повіту Онишком. Його завданням було забезпечити мій маршрут до Мостиськ.
Онишкові було поза тридцять, походив з Яворівщини, за фахом учитель. За німецької окупації займав пост повітового провідника ОУН і завжди втішався великою симпатією в населення. Тепер у цьому приграничному повіті його боївка зводила більше переможних боїв з енкаведистами, ніж деякі відділи УПА, що й було причиною безнастанного полювання НКВД на нього. Онишко мав у своєму розпорядженні кілька боївок, одначе сам зі своєю боївкою відпровадив мене під Мостиська. Ми домовилися, що він зустріне мене після повернення в с. Пакість та проведе до границі.
Уже в першому підсовєтському селі відчула: режим проти населення застосовує репресії та терор за підтримку підпілля. Якщо на землях, приділених до Польщі, УПА та підпілля мали ще опановані цілі села, то тут боротьба від самого початку большевицької окупації велася суворо законспіровано.
Вантажним автом я пробралася з Мостиськ до Львова. У Львові зайшла до знайомої родини розпитати про батьків. Мене заспокоїли: покищо ніхто не арештований, живуть удома. Вранці другого дня знов же вантажним автом доїхала до Бібрки. У тій порі поїзди ще не всюди обслуговували цивільне населення і головним засобом комунікації були вантажні авта. Якщо авто їхало порожнею, водії на власну руку, розуміється за плату, набирали пасажирів. Вичікуючи на певних, неофіційних перестанках, люди ніколи не знали, чи трапиться авто, і нераз доводилось їм вистоювати на рогачках багато годин.
З Бібрки добилася в призначене село. Околиця там лісиста, і в селі, як я опісля зорієнтувалась, аж роїлося зв'язковими та кур'єрами. Малощо не в кожній другій хаті хтось затримувався, когось приводили, то знову відпроваджали, але все це робилося більш законспіровано, ніж у нас, на Закерзон-ні. Увечері боївка члена Крайового Проводу Дороша перевезла мене фірою в сусіднє село і контактувала з Марійкою Юрчак, завідувачкою господарської ділянки осередку пропаганди. Марійка опісля стала дружиною Дороша. Вона походила з с. Медика біля Перемишля. У цьому селі всю ніч кипіло підпільне життя. На світанку повстанці відходили в недалекий ліс. Сотня УПА вночі охороняла село, а вдень - місце постою в лісі. Під цю пору в осередку провідника Дороша також перебували член УГВР Ростислав Волошин - "Горбенко" та шеф Головного Військового Штабу УПА майор Дмитро Гри-цай, псевдо Перебийніс. Між прибулими зв'язківцями був один ставний, дуже вродливий, і я поцікавилась у Марійки, хто він. Вона сказала, що це кур'єр від УПА з Волині.
У лісі провідники та командир розташувались поодиноко й упродовж дня слухали звітувань кур'єрів. Підійшла і моя черга, пополудні покликав мене на розмову Дорош. Він виглядав на тридцятирічного, русявий, вищесереднього зросту, щуплий, з вусиками, в окулярах, з делікатним тонким обличчям. Дорош уже ознайомився з поштою, а тепер точно випитував, як підпілля пережило фронтові дії, які були втрати в людях і як ми пристосовуємося до нових обставин. Хотів знати моральний сган кадрів, а також і населення під новою окупацією, те, які репресії застосовує польський уряд. Накінець спитав про дорогу - чи мала пригоди і в який спосіб перевозила пошту.