Увечері, уже в селі, покликав мене на розмову к-р Перебийніс. Його цікавила ситуація УПА в Перемиській області, моральний стан відділів, бойові акції, які доводиться провадити, командний склад, матеріяльне забезпечення і те, як проходить підготова до зимування.
Другого дня на постою в лісі розвідка донесла, що в село приїхав загін енкаведистів. День пройшов у бойовім поготівлі, але праці не переривали. По обіді покликала мене на розмову ще одна людина.
На відміну від інших, незнайомець був зодягнутий по-цивільному. Худорлявий, низького зросту, з чорною хвилястою чуприною і лагідним поглядом карих очей. Відрекомендувався товаришем Орлана, його односельцем, на ім'я Осип. Йому хотілося почути, які в нас обставини боротьби, як Василь почувається, та взагалі усе про нього. Про Осипа Дякова-Горно-вого я вже багато наслухалась від Орлана і знала, що вони близькі друзі. Вислухавши мене, Дяків і собі став переказувати Орланові про долю спільних знайомих. Сказав, що в їхнє село, Олесин, вернулася жінка з Сибіру, яка була вивезена 1940 року враз із матір'ю Орлана. Вона привезла вістку, що мати Орлана померла, у Казахстані. Загинуло під час пересуву фронту через Тернопільську область чимало Василевих знайомих підпільників - подавав мені їхні імена, псевда. Всі ті вістки підтверджували, наскільки важкою і коштовною в людських жертвах ставала боротьба під большевицькою окупацією.
Керівники передали мені пошту до Орлана і к-ра Кулі, а також дали декілька примірників летючок та сатиричний журнал Український перець. Вони зазначили, що літературу дають мені прочитати, її не обов'язково брати з собою. Важливо - доставити пошту. Ввечері боїв-ка відвела мене в село, і я добилася до Львова таким же способом, яким приїхала до Бібрки.
Підбадьорена тим, що дорога обійшлась дотепер без пригод, я дуже захотіла поїхати додому. Як же бути так близько і не провідати родини. Залишила пошту у Львові в знайомої родини і взяла квиток на поїзд до Задвір'я. Це головна магіст-раля на Київ, тут курсували приміські поїзди, змонтовані з товарних вагонів.
Уже на першій станції, в Підбірцях, зайшов у вагон кондуктор враз із залізничним енкаведистом. Перший перевіряв квитки, другий - документи пасажирів. У мене була підроблена німецька "кенкарта", якою ще послуговувалось населення в Польщі, але не тут, де вже видавали подорожнім посвідки в сільрадах і в містах. Мабуть, енкаведист ще не бачив такого чудного документу. Він недовірливо оглядав його з усіх сторін, потім заховав у кишеню. Коли на станції поїзд зупинився, наказав йти з ним. Перевів мене до єдиного на весь поїзд пасажирського вагона, призначеного для "воєннослужащих".
Вагон був заповнений військовиками. Енкаведист вказав мені місце на лавці і сів мовчки навпроти. Я була в розпуці. Тепер прийшов мені кінець, думала, і не могла простити собі, навіщо їхала додому. Переконувала його всіма можливими аргументами, що я з Задвір'я, як доїдемо туди, хай попитає людей на станції і переконається, що говорю правду. Він не входив зі мною в розмову, лиш бурмотів усе те саме: "Нічево, доєдєм до Красного і там всьо провєрім". Я знала, що моє діло пропаще, на кенкарті вигадане прізвище, і вже цього вистачало, щоб мене не звільнили. Ми доїжджали до Задвір'я. Енкаведистові, мабуть, треба було ще перевірити інші вагони, тому на станції вийшов враз із кондуктором, забравши мене з собою. Можливо, мав у пляні передати комусь іншому.
Я стала на рідній землі, і в серці защеміло болем. Боже мій, я так близько й одночасно так безмірно далеко від батьківської хати! Стільки разів всідала й висідала на тій станції, а цей раз - вже останній... Надворі зовсім зсутеніло, з вагонів висипались пасажири. Спереду, на другій лінії, стояв товарний поїзд і загороджував прохід до станції. Нам довелося пробиватись між вагонами, а тут тіснота, люди товпляться й неможливо пройти двом підряд, та ще й з кондуктором, треба прич і кувати. В тій метушні нараз блиснула думка - втікати. Я добре знала свою станцію і, коли енкаведист пробирався вперед, миттю обернулася та стала протискатися між людьми у протилежну сторону. Ось уже й дорога, що вела в село. Тим часом поїзд рушив.
...Моя поява вдома була радісною несподіванкою, одначе пригода в поїзді затьмарила і цю коротку радість. Наслухалася від родини новин: хто з села пішов до УПА, скільки було облав, кого ограбували. Про себе не розповідала багато, все заспокоювала маму, щоб не турбувалась за мене, бо "там, де я перебуваю, легше та безпечніше, ніж тут". Не знаю, чи вона повірила мені.
Вертатися поїздом я не важилася, тож уранці тато відвіз мене до Львова. їхали фірою, запряженою одним конем, що ще залишився на господарстві. Колись у батька було троє расових коней, його гордість, він славився ними на всю околицю. Одного забрали німці, коли втікали, другого - боль-шевики, як прийшли. Мені жаль було дивитись на тата, що поганяв цю останню суху конину. Завважила, як він зразу підупав, постарівся. Тато без слів угадав мої гіркі думи й у відповідь сказав стиха: "Пропали коні, вся праця пропаде, і цього останнього заберуть", потім додав: "Хто зна, чи й нам дадуть втриматися на місці, може, вивезуть..."