У Львові я всю пошту позашивала в одяг, що мала на собі, навіть заховала в плащ по одному примірнику летючок і Перцю, Накінець ще одну звинену рольку літератури запхала в мішечок з пшоном і поклала на дно торби, прикривши одежею, яку забрала собі з дому. В мене не було жодного документу, і це мене непокоїло. На щастя, не напоролася на перевірку авта і доїхала до Мостиськ без пригод. Залишилось тільки дібратися у Пакість, а далі вже Онишко допоможе мені дійти до границі та переправитись на польську сторону.
Ну, слава Богу, зітхнула з полегшею, коли минула польські села. Вже наближалась до Пакости, вже досягала першу хату, що самітньо висунулася з села, як переді мною, наче з-під землі, виріс енкаведист. Я його не запримітила раніше, він причаївся за вуглом хати, низький, насуплений, азійської раси.
- Документ, пожалуйста.
- Який там документ, ось іду в село виміняти одежу на харчі.
- Ну, пайдьом в хату да провєрім.
У хаті була господиня, вона перейшла за нами з кухні в кімнату, сіла собі на ослоні та приглядалася усьому, що діялось. Енкаведист взявся зразу перевіряти мою торбу. Я захолола. Він знайде літературу, заарештує мене і завезе в район, а там уже знайдуть всю пошту, позашивану в одежі. Навіщо я брала ці летючки, чому там же не залишила, як дораджував Дорош...
Тим часом енкаведист перетрушував кожний рубчик одежі й білизни і при тому примовляв: "Поєдєш с нам і в район, а там увідім". Я все ще переконувала його, що в торбі тільки одяг, але він і надалі робив своє діло й помалу добирався до дна. Моя доля висіла на тоненькім волоску, і він уже рвався. Думки чорними хмарами клубилися в голові, - вся пошта попаде в руки НКВД, - а також огортав жах тортур.
Врешті підніс мішечок з пшоном, пощупав його. Намацавши рольку, витягнув її з пшона. "Что ето?" - він відразу зорієнтувався, хто попався йому. Розвивав рольку, розпростовував, єхидно примовляючи: "Ну, вот несеш такіє вєщі і даже нє запаслась документам!".
Насамперед його заінтригував Український Перець своєю обкладинкою, на якій була карикатура на Сталіна. Розгорнув першу сторінку і став півголосом читати "Лист колгоспників до Сталіна", писаний у стилі листа запорожців до султана турецького. Йому було важко долати українську мову, але був такий зацікавлений змістом, що весь віддався читанню, забувши про нас. Мені почорніло в очах, почувала, що умліваю. Господиня зі страху й несподіванки заломила руки і вийшла до кухні, не замикаючи за собою дверей. Щоб не втратити зовсім притомности, я подалась за нею й попросила води. А вона за відро та й у сіни. "Я пропала, тітко, - кажу та йду за нею. Враз розглядаюсь по сінях і знов до неї: - Не можна якось втекти?" А вона: "Пробуйте", - і відхиляє мені двері з сіней до хлівця. Вже я не пила води, тільки зразу вскочила у хлівець, а звідти іншими дверми - надвір. Блискавично вивчаю терен і збігаю в яр потічка, що плив зараз же біля хлівця. Тоді біжу горі потічком, хочу добитися до села, а тут кляті чоботи натягли водою і кайданами зависли на ногах. Бігла й наслуховувала, коли енкаведист пересіче мені ноги автоматними стрілами. Щоб хоч живою не попастись...
Добившись до села, видряпалася з яру й добігла до найближчої хати. Рятуйте, кажу, і розповіла, від кого втекла. Господарі заховали мене в криївці у садку, в якій родина схоронювалась під час фронтових боїв. Криївка була вогка, вкрита цвіллю, порожня, тільки маленький ослінчик ще залишився. Упавши на коліна, я обперлася на той стілець і вся перенеслась у світ молитви. Молилася так чисто, так щиро, що всім єством відчула - Він тут, біля мене, в цій вогкій криївці, і я говорила до Нього, наче до видимої особи.
Не пройшло багато часу, як самі енкаведисти розтрубіли по селу про мою втечу. Опісля довідалася, що їх чотирьох заїхали були в сільраду, а цей один прийшов до господині допитувати за сина, який не жив удома. Хтось уже доніс, що він був у дивізії "Галичина". Запримітивши мене здалеку крізь вікно, енкаведист вийшов з хати і чекав за вуглом, поки я не наблизилася. Коли вже мав мене в руках, притупив свою чуйність, зайнятий читанням Перцю, і не звернув уваги на те, як я вийшла до кухні напитись води. Згодом, опам'ятавшись, розповідала опісля господиня, зірвався від читання і спитав її, де я. "Це було ваше діло стерегти її, а не моє", - відказала вона. Той кинувся надвір, оббігав хату і наляканий вернувся назад. Тоді благав жінку, щоб нікому не розповідала, як я втекла йому з рук. Хай вона говорить, що я, не доходячи до хати, повернула в іншу сторону, кинувши торбу. Потім енкаведист пішов у сільраду до своїх, заалярмував їх. Вони бігали, мов оскаженілі, по селу та випитували по дорозі людей, чи хто з них не бачив "бандьоровки в желтих ботінках".