Видно, Орлан щиро побажав мені вояцького щастя. А воно, те щастя, ось якими крутими стежками ходило. А все ж доля точно і закономірно посортувала всі мої нерозважні кроки. Була б я послухала Дороша і не брала з собою Перцю, енкаведист не мав би що читати, пильнував би мене і був би завіз з усією позашиваною в одязі поштою на НКВД. Мій документ, який утратила в поїзді, коли їхала додому, не виручив би мене, як не виручив тоді.
Вістка про мою втечу пішла по селу також іншими, довіреними дорогами. Ще за дня прийшла до мене в криївку повітова УЧХ на Мостищину Лісова, знана опісля під псевдом Рома. Вона ввечері сконтактувала мене з Онишком, що вже чекав у селі.
Онишко, однак, не міг в даній ситуації помогти мені продістатися до границі. В села до самого кордону наїхало повно військ НКВД. Вдень вони проводили облави, а ночами тримали по дорогах і під селами засідки. Зв'язуватись боями невеликій боївці з такими нерівними військовими силами було нерозважно. Я вирішила скористатися зв'язком УЧХ, який обслуговували дівчата, що жили легально, вдома. Матері тремтіли за доньок, бож арештування й облави проходили малощо не кожного дня. Мені доводилось витрачати багато енергії, щоб заспокоювати їх, а при тому пригадувати, що не лише мій, але і їхній обов'язок дати свою частку в нашій визвольній боротьбі. Вони, розтривожені, вислуховували мене мовчки, поки одна не сказала те, що всі мали на думці: "Ви вже пустились на те, а моя дитина... ой, Боже..." З труднощами і перепонами я вкінці добилася до границі та перейшла без сутички на польську сторону. Одначе в Мостищині, мабуть, в котромусь селі, я заразилася дизентерією. Вже хвора, ледве доволіклася до Тисови й там, на визначенім зв'язку, залишила привезену пошту.
За моєї неприсутности, в Перемиській області зайшли також зміни. Місцеві відділи УПА, що були в Карпатському рейді під командою Рена, прорвались через кордон з УРСР і прибули в свої сторони. Від них ми довідалися, що колишній мій провідник, сотенний Осип, загинув під час наскоку больше-виків на село, в яке зайшла його сотня. Відділи були виголо-джені, обдерті, в літньому одязі, а деякі сотні розпорошені в останніх боях з погранвіиськами НКВД. Надходила зима, і відділи зовсім не були приготовані до неї. Вояки не мали теплого одягу, взуття, не було харчових запасів. До того ж треба було пристосуватись до дій під новою окупацією, що означало часті бої.
З появою сотень УПА почались у терені облави за облавами, під час яких зав'язувались бої. В тих дуже несприятливих обставинах треба було провести реорганізацію відділів, розпустити частину людей, головно забрати хворих вояків і примістити їх на іншу роботу в підпіллі або й залеґалізувати.
К-р Куля не виявляв належної ініціятиви у трудному завданні, що стояло перед ним. Назагал, він був слабкий організатор, в наслідок чого весь тягар реорганізації звалився на плечі Орлана. До нього приходили командири відділів УПА по вказівки, як пристосуватись їм до нових обставин, де подіти хворих, у що зодягти відділи. На додачу також і тут поширилась епідемія дизентерії, хворіло багато вояків. З поміччю Орлана, а фактично під його керівництвом, завершено реорганізацію, створено інтендантський апарат, який зайнявся насамперед заготовою харчів та одягу на зиму. Рівночасно наладнано тісну співпрацю між санітарною службою у відділах УПА з жіночою сіткою ОУН, що перебрала на себе обов'язки УЧХ і під цією назвою виступала в Перемиській області.
Відділи носили різнорідну одежу - німецькі військові мундири, уніформи української поліції, роздобували вже совєт-ські військові мундири, а деякі були і в цивільному одязі. Те саме зі зброєю. Пізніше відділи переважно були вдягнені в мундири польської армії й мали совєтську зброю. І те, і те здобували в боях. Командування також стало приділяти більше уваги вишкільно-пропагандивній роботі серед вояцтва. Між УПА і підпільною ОУН співпраця не переривалась, не переривався і контакт з населенням, що відтепер почало здавати контингенти харчових продуктів для УПА. Боротьба, отже, пускала свої корені вже в нових обставинах.