До кожного району були прикріплені окремі відділи УПА, що влегшувало їх забезпечування. У Перемиському р-ні діяли сотні Бурлаки, Ластівки, Крилача і Громенка. На Лемківщині були закріплені сотні Біра, Бродича, Стаха і з 1945 року - Хріна. Восени 1944 року загинув у бою над Тисовою сотенний Хома. Його сотню очолив к-р Чорний. Цей відділ недовго пробув на Закерзонні, він відійшов в Україну з наказу Командування УПА-Захід.
Прибувши вже хворою на зв'язковий пункт у Тисовій, я там нікого не застала. З огляду на постійні тут облави, повстанці вибралися з села. В цій ситуації і я не могла в Тисові лікуватися. На мене чекала в селі Зоя, тож уже вдвох подались у Лімну. Дорога була недалека, але ми йшли весь божий день. Я приставала щокілька кроків і корчилась у спазмах болю. Ледве доволіклася напівживою до Лімни. Село гірське, дуже вбоге. Люди тут живились лиш картоплями, зеленою, як рута, капустою та вівсяним хлібом, якого не мали подостатком. Помогти мені нічим не могли, в них цукру ні крихітки не знайти, але прийняли нас із серцем. У Лімні я пролежала два тижні в голоді й у страшних болях. З мене, нутро виривало, і я, вимучена вкрай, у таких хвилинах нераз бажала смерти, щоб звільнитися від мук. Може, якраз завдяки тому, що голодувала, без жодних ліків видужала до двох тижнів. По тій хворобі з мене тільки тінь залишилася.
Не знаю, чи знайшла б я була доволі сил перебороти цю страшну недугу, якби не моя опікунка Зоя. Вона доглядала мене, як рідна сестра, без тіни нарікання десятки разів на день закопувала за повіткою кров, що в болях видушувалася з мене. Опісля клала, знесилену, в ліжко, накривала випраним лихеньким рядном, сідала на краю й тихенько співала. її ніжні пісні були мені єдиним і, може, кращим за всі інші ліком. Зоя була моєю найближчою подругою ще з мату рал ьного курсу. Мінливої вдачі, наче жило в ній дві відмінні людини, вона була весела, з гострим гумором і одночасно дуже сантиментальна. Розумна і винахідлива, але в кризових ситуаціях розгублювалася, ставала незарадною.
У ЖІНОЧІЙ РЕФЕРЕНТУРІ УЧХ
Восени 1944 року Командування УПА Перемиської Воєнної Округи зліквідувало нашу зв'язкову ланку. Після реорганізації відділів ми вже були не в силі обслуговувати всі зв'язки.
Мене призначено повітовою УЧХ в Мостиському повіті. Малушу - повітовою УЧХ Добромильського, а Софію - Перемиського повітів. Зоя теж відійшла від Орлана, її призначено тереновою УЧХ на Перемишль. До Орлана вернувся його секретар, Птах, який на час пересуву фронту був разом із загоном УПА під командою Рена в Карпатському рейді. Птах прийшов до ОУН дуже молодим, здається, ще за польських часів. За німецької окупації завідував технічною ланкою, де Орлан і познайомився з ним. Незвичайно щира людина, дуже ідейний і відданий справі, Птах був Орланові дуже придатний - міг сповняти роботу машиніста (писав на письмовій машинці) і також був бойовиком у його охороні, налагоджував зв'язки, помагав у будові криївок та в заготівлі харчів.
Перша підбольшевицька зима в Мостиському повіті далась повстанцям болюче взнаки. Там, як і в сусідніх теренах Галичини, шаліла т.зв. "червона мітла", та ще й оперували прикордонні війська НКВД. їхньою метою було "вимести" протиболь-шевицьку підпільну боротьбу й опанувати прикордонну смугу. Військові з'єднання НКВД прочісували кожний клаптик лісу, кожний населений пункт, тероризуючи населення. Притому зорганізували свою агентуру. Взялись також зразу вивозити на Сибір тих, хто вже за німців був розконспірований і симпатизував підпіллю. Добре законспірованих бункерів ще не було, а про ті, що були, знало багато людей. З посиленням терору вдосконалювалась конспірація. Підпільники почали будувати кращі й більше засекречені криївки. Жінки-підпільниці надалі, навіть під час облав, переодягнуті за селянок, перебували між населенням. Енкаведисти нераз їх пізнавали та заарештовували.
Під ту пору завданням жіночої мережі було утримувати зв'язкову лінію, яка в критичний час "мітли" функціонувала ще ефективніше й обслуговувала всю організацію в терен і. Червоний Хрест також заготовляв лікувальні зела, віск, виготовляв бинти та все інше, що нам доручали лікарі з УПА. Я й надалі проводила з дівчатами санітарні вишколи, але, з огляду на безпеку, обмежила ланку до кількох осіб.
Коли я прибула в Мостиський повіт, то вже не застала повітового Онишка. Його убив районний начальник НКВД в с. Боляновичі під час облав у листопаді 1944 року. Мені помагала у праці та в утримуванні зв'язків районова Ольга Баб'як, під псевдом Уляна. Вона була однією з найкращих моїх співробітниць, віддана справі, відважна, витривала у трудах і дуже сумлінна у виконуванні своїх обов'язків. Батько її враз із сином, братом Уляни, пішли в УПА, мати тієї ж першої зими була вивезена на Сибір, а молодша сестра, Ірина, переховувалась по людях.