Наближались Різдвяні свята. Малуша, Зоя, Роксоляна і я попросили в Орлана дозволу поїхати на свята додому. Він погодився. Мої подруги прийшли до мене з польської сторони, і ми поїхали з Мостиськ вантажним автом до Львова. Потім кожна з нас подалася у свої сторони, крім Зої, родина якої жила у Львові.
У Задвір'ї надалі шуміло повстанським життям, люди тільки тим і жили, про те й говорили. Мені аж дивно було, що навіть місцевих хлопців уже не називали іменами, лише псевдонімами. "Ти знаєш, - сказала до мене сестра, - до Гані вчора вночі заходив Чабан з боївкою. З ним був також Крук. Як вони довідались, що ти приїхала, всі хотіли тебе відвідати". Я запитала, хто такі Чабан і Крук. "Невже не знаєш? Не вдавай хоч". Тоді стала "освідомляти" мене: "Це Славко, а той - це Только".
На другий день, пізно ввечері, хтось застукав у вікно. В хату ввійшов Олесь Карпин, місцевий хлопець, який колись, як я підростала, залицявся до мене. Тепер він був також у підпіллі, далі від Задвір'я, і прибув на свята додому. Хлопець так врадувався побаченням, що при батьках розцілував мене. Раніше Олесь воював у легіоні "Соловей" під командою Романа Шухевича. Його старший брат, Михайло, був "мельни-ківцем" і з приходом большевиків знову відійшов на еміграцію. А цей залишися. Ми говорили майже до світанку, ділилися пережитим, своїм і наших спільних друзів.
Упродовж свят я ходила до церкви, а пополудні ми всі рушали колядувати. Всюди нас вітали, вгощали, раділи нами. Мама була проти того, щоб я показувалась на людях. Але я все одно йшла, бо знала, що більше не прийдемо заколядувати. Це була наша остання коляда в рідному селі.
Вранці, напередодні Нового Року, в село прибув загін війська НКВД із собакою. Довідавшись про це, місцеві повстанці схоронились у бункерах. Енкаведисти не шукали по всьому селу, лиш подались у напрямі церкви, на одне подвір'я, де був бункер. Відразу облягли його і стали добиватись досередини, розкопуючи зверху землю. Повстанці, їх там було десятеро, викинули зсередини гранати і стали пробиватись наверх. їх усіх скосили ворожі автомати, або, ранені, самі позастрі-лювались. Було очевидним, що бункер хтось "всипав".
Жахлива вістка чорним круком облетіла Задвір'я. Такий важкий сум обвив село, що, здавалось, у кожній хаті лежить покійник. Смерть повстанців завжди й усюди озивалась смутком у душі народу, але тут вона потрясла болем усе село, бо вбиті були його дітьми, тут кожний знав, хто вони, яких батьків, дідів. "Як же тій нещасній Гандзі буде пережити таке горе. Мала одного-єдиного сина, і того кати убили", - лементувала мама і з тривогою споглядала на мене. Враз з усіма, я боляче пережила їхню смерть, бо з ними, що разом ми зростали, у школі вчились, забавлялись, умерла частина й моєї молодости.
НКВД обшукало ще деякі запідозрені хати й покинуло село. А коли стемніло, мій батько та ще кілька господарів приїхали саньми на місце бункеру, щоб забрати і похоронити тіла повстанців. Там нещасні матері голосили, пригортали тіла своїх убитих синів, обціловували їхні скривавлені голови, не відпускали, аж треба було їх силоміць відривати. Одна лиш мати мовчала, напівбожевільна з горя. Виховала їх трьох як дубів, були бідні, на фабриці заробляли... Тепер ось уже третій загинув... Як плащеницею. обвили тіла повстанців у білі рядна і повезли на кладовище. Там і похоронили їх у спільній могилі. Як загинули, так і спочивають. У ту трагічну ніч усе село не спало. Коло півночі вернувся тато, почорнілий, мовчазний, з розбитим серцем. І я плакала в ту ніч твердими сльозами також і над нашими матерями, що сивіли і божеволіли, прибиті горем. Скільки то сердець виповнилось не тільки болем, але й ненавистю за одну таку печальну ніч...
Всіх мучило питання: хто зрадив? Припускалось, що це зробив колишній повстанець із сусіднього села, Полонич, який нещодавно пішов на співпрацю з НКВД. Він нераз бував у Задвір'ї та днював у цьому бункері. Однак опісля виявилося, що провокативна група НКВД під маскою повстанців шукала в селі зв'язку. Провокатори зуміли здобути довір'я в сусіднього господаря, який знав місце бункеру і вказав їм.
З важким серцем я повернулась у Мостиський повіт. Без криївки, під постійними облавами, перебула між населенням ту першу зиму в підпіллі під большевицькою окупацією. Навесні Сіра, яка після відходу Рогніди в Україну займала пост обласної УЧХ, стягнула мене назад на Закерзоння і призначила окружною провідницею УЧХ на Перемиську округу. Позицію повітової УЧХ' у Мостиському повіті перебрала дотеперішня районова Уляна.