Це була неділя, 27-ме травня. Викупаний цілоденним дощем, усміхнувсь останнім соняшним промінням вечір. Крутою доріжкою посувається вгору до церковці під лісом над Брилинцями весільний похід. У ньому дві пари молодих у почоті дружбів та дружок. Це Тарас зі Святославою і Орлан зі мною. За нами йде повстанська братія, а ще більше їх вже чекає нагорі біля церкви. При церковних дверях стоїть почесна стійка.
Підійшли до церкви, і в мене серце забилося дужче. "Прощай, молодість, і всі ви, що були її частиною. І ти прощай, моя весняна любове. На цьому порозі перетинаю останню нитку, що павутинкою ще в'язала мене з тобою. Я вдячна тобі за багатство почувань, яким наповнювалась душа, за наше незаймане кохання. Воно збережеться в моїй пам'яті лілейним ароматом. А тепер візьму від життя дарунок, боязко його беру, але з довір'ям і любов'ю. А тоді - що доля судить".
Церковця вщерть виповнена повстанцями, серед них мої подруги, гарно причепурені. Всі свічки у свічниках горять і мене на мить осліплюють. Біля нас, випрямлені у почесній стійці, стояли к-ри Крилач і Ластівка. Вінчанням проводили два священики, о. Граб та о. Гоза, в супроводі упівського хору.
... "Я-Марічка-беру-собі-тебе-Орлана (в думці - Василя) -за-мужа..."
... "Я-Святослава-беру-собі-тебе-Тараса..."
Після присяги із сотні грудей загриміло й вирвалося поза стіни церковці величне Многая літа. Що за могутній спів це був! Таких Мнових літ я не чула більше в житті. Коли б мене запитали, що таке щастя, я б відповіла, що в нього різні виміри і... пригадала б собі церковцю під лісом. Бо пережити таку врочисту хвилину єднання сердець - це щастя. Ота церковця, наповнена повстанцями, оті їхні щирі побажання, вони зобов'язували мене все життя.
Прийняття приготували в Брилинцях у школі, на порозі якої привітала нас хлібом і сіллю моя провідниця Ярина. У прикрашеній клясі-кімнаті на столі пишалися коровай і весільний торт. Піднесли тост по чарці вина. Більше алькогольних напоїв не подавали. Але й без напоїв повстанці створили теплу та інтимну атмосферу.
Одна подія затьмарювала мені настрій. День перед весіллям прикордонники зловили районову УЧХ Рому, мою підзвітну. Вони з вишки запримітили, як вона проходила полем, дігнали її на конях і забрали із собою. Як же я врадувалась, коли після вінчання мене повідомили, що Рома прибула. Якось вона зуміла вимотатись, роздобула в найближчому селі фіру, сяк-так причепурилась і приїхала до нас. Обцілували ми її з радости, а вона аж сіяла, щаслива, що вчорашня примара вже позаду. її наречений, сотенний Орський, дотепер смутний та зажурений, наче перемінився - повеселішав, розжартувався.
Під надійною охороною двох бойових сотень УПА, за піснями й розмовами проминула коротка травнева ніч. Удосвіта, коли небо ледь зашаріло, повстанська родина розійшлася. Кожний вернувся до реальности, на свої пости, на свій відтинок. Але спільно проведений час, хай і короткий, скріпив та оновив нас, бо навіть на фронті людина прагне свята, особливо, коли фронт устабілізувався і на перемир'я зовсім не заносилось.
Того літа 1945 року Провід Закерзонського краю розв'язав жіночу референтуру УЧХ. Залишився лише нечисленний санітарний відділ, а всю медичну ділянку взяв на себе санітарний відділ при УПА. Підпільницям з жіночої мережі, принаймні значній більшості з них, призначено іншу місію.
Підпільна боротьба на Закерзонні була форпостом визвольної боротьби в Україні. Вона мала ще й завдання повідомляти світ про наші змагання до незалежности. Вже з самого початку поновної окупації Моска відгородила Україну від світу не залізною, а глухою бетоновою завісою, щільно обсадила границі, щоб жодна вістка про боротьбу і про терор, який окупанти застосовували до народу, не продерлася в світ. З того погляду політичні обставини в Польщі були більш помірковані. Польща все таки формально була самостійною, з атрибутами державности: визначеними кордонами, армією і дипломатичними зв'язками зі світом. У той час вона перебувала ще й під особливою увагою колишніх альянтів. Нам Польща була вікном у світ, звідти легше було інформувати Захід про ситуацію в Україні і боротьбу, яка там велась. Першим кроком у напрямі поширення такої інформації було завдання створити свої пункти у столиці та в більших містах Польщі, що їх власне зорганізували й обслуговували звичайно підпільниці з колишньої жіночої сітки УЧХ. Пункти організували Стяг, Орлан, Дальнич і окружні проводи. Вони діяли самостійно, але узгід-нено. У важливіших осередках, як у Варшаві чи Ґданську, було кілька клітин. Підпільниці повинні були залегалізуватися, знайти працю, потім нав'язати контакт з визначеною західньою амбасадою, різними дипломатичними чи торговельними місіями й журналістами. Опісля їм доставлялось і ними передавалось на Захід підпільну інформативну літературу. Другим завданням, призначеним для підпільниць, було втримування пунктів зв'язку на лінії, що вела з України через Польщу за кордон. Документи їм виготовляло підпілля, або й діставалось для них легальні документи через наших симпатиків у громадах і в Перемишлі.