СЕРЕД ПОЛЯКІВ
Уже восени 1945 року, під час монтування зв'язкової лінії на Захід, Орлан дав мені завдання створити в Західній Польщі зв'язковий пункт. Місце мало бути якнайближче до чеської границі, на т.зв. "зєм'ях одзисканих" (понімецькі землі), де я повинна була залегалізуватись і втримувати зв'язкову квартиру.
Заміняла я партизанські чоботи за пристойніше взуття, пістоль - за підроблений документ і поїхала на новий пост на інший кінець Польщі - з-під границі східньої аж під західню. В бункері залишила посаг, який дістала в день вінчання. Яка родина, такий і дала посаг: пістолет сімка "Вальтера", від повстанців у Перемищині, і шкіряна торбина на довгому ремені, прекрасно оздоблена маестром Черешньов-ським, дарунок від Христі й Зорича з Лемківщини.
Я поселилася в Єлєній Ґурі, колишньому німецькому місті, недалеко границі. Знайти помешкання не становило труднощів, це був час, коли польська влада викидала з тих земель німецьке населення, а житла з усім у них майном передавала полякам. Вони масово сюди приїздили, найчастіше шукаючи наживи. Займали помешкання і зразу пакували все, що мало якусь вартість і що можна було вивезти поїздом. Тоді відрікались цього помешкання, а шукали інше, щоб зробити з ним те саме, що й з попереднім. Накінець або покидали місто, або залишались там жити, не грабуючи останнього помешкання, що обирали для себе. Німці, якщо встигали, приховували що могли й опісля вимінювали речі за харчі, однак, зіпхані жити в одній кімнаті всією родиною, не могли багато заховати. Робили оті неподобства переважно поляки з корінних земель, бо польські репатріянти із Західньої України не мали на це часу, їм треба було наперед влаштуватись у нових обставинах.
В Єлєній Ґурі мені насамперед треба було трохи "зурбанізуватись", отже я зайшла до перукарні, втяла свої коси і зробила тривалу завивку. Там розговорилась з молодою дівчиною, теж клієнткою, і сказала їй, що шукаю помешкання.
- Можеш зайняти моє, я сьогодні якраз від'їжджаю, — і передала мені ключі, кажучи: - Я й так думала викинути їх геть.
Як я побачила, вона вже пограбувала це помешкання, але меблі та дещо з дешевого посуду залишила. Того мені повністю вистачало.
Двоє старих німців, колишні власники, жили в одній кімнаті з окремим входом з коридору. Я мала дві кімнати і спільну з ними кухню. Оглянувши помешкання, пішла до домоуправи і полагодила всі формальності. Потім стала розглядатись за працею.
В оголошеннях місцевої газети прочитала, що державна установа має відкриті позиції на секретарку й машиністку. В соціялістичній Польщі всі заклади й установи були державні, тож мені не було що дуже надумуватись, пішла внести подання на працю.
В канцелярії застала лишень одну людину, який і був директором. Віком він був у ранній тридцятці, сильний брюнет, високий, ставний, з палким ненаситним поглядом. Оглянув мене уважно, опісля ознайомив з установою. Сказав, що в оголошенні не подано, що це Уряд Безпеки (УБ), який у цьому місті щойно в стадії організування. Покищо він тут лиш один. Праця буде вимагати великої уваги, і деколи доведеться працювати вечорами. Мабуть, те, що я "львов'янка", відразу прихилило його до мене. Став розповідати про себе, і єдине, що мені запам'яталось, то це те, що під час війни він був командиром якогось там загону польської червоної партизанки.
Як він лиш вимовив УБ, я вся захолола. Ото попала, вже не можна було придумати мені кращого місця на працю, як у самому серці системи - польському НКВД. Ще й з моїми підфальшованими документами... Тим часом я його слухала, привітно усміхалась і сама розговорилась про "наш коханий Львів" та інші банальності, а всередині вся терпла. Але мій ангел-хоронитель стояв наді мною. На щастя, директор сказав завітати за три дні, до того часу вже надійде бюрове умеблювання та все потрібне, щоб розпочати працю, і тоді він оформить прийняття на роботу. Більше він мене не побачив, але це була добра научка: не знаючи броду, не лізь у воду. В дальшому пошуку праці я вже уважно вивчала установу, яка могла б мене затруднити.
Спочатку німці приглядались мені з неприязню і недовірою. Однак, коли побачили, що ставлюся до них чемно, почали зживатись зі мною. В мене не було жодної постелі, і перших кілька днів я спала на голому матрасі та вкривалась своїм плащем. Німка це бачила і тоді дала мені постіль, перину та обрус на стіл. Згодом у сльозах розповіла, як попередня квартирантка геть ограбувала її, ще й привела зі собою міліціонера, який помагав їй виносити речі з хати.