Я влаштувалась на працю в "Убезпєчальні Спулечней", що займала будинок поблизу моєї квартири. Одного разу не було директора у праці, і я заскочила під час полуденку до свого помешкання. Як же я була заскочена, коли побачила, що двері до моїх кімнат навстіж відчинені й у бюрку в одній з кімнат німець шукає за чимось. У той час німка варила в кухні й, побачивши мене, вся спаленіла. Мені було так соромно за них, що не могла глянути їм у вічі. Проте нічого не сказала. На другий день німка запропонувала, щоб я залишала їй ключ, вона напалить мені кімнату, поки вернусь з праці, бо вже холодно. Вони, очевидно, мали ще один ключ, але я все одно залишала їм свій, і вона опалювала, а нераз і прибирала та прала постіль, словом, стала до мене дуже доброю. Я теж не залишалась у боргу, скільки могла помагала їм харчами. Мені зовсім не залежало, що вони заходять до мого помешкання, бо знала, що одного дня я все це залишу, тільки не знала коли.
Як і інші підпільниці, у новому середовищі я почувалась дуже незграбно. Польську мову знала, вивчала її до війни, але навіть тоді дуже рідко нею розмовляла, а пізніше - то й ніколи. Вимова моя, отже, була українська, а нераз то й проскакували суто українські слова, бо думала по-українськи. На моє щастя, поляки, що зі мною працювали, походили із західньої або корінної Польщі. їм навіть подобалася моя "така чисто львовска" вимова, і вони нераз жартома мене наслідували. До "львов'яків" всі мали особливий сантимент.
Директор, приймаючи мене на працю, пообіцяв взяти за свою секретарку, як тільки обзнайомлюсь з роботою. Покищо він примістив мене в кімнаті, де працювали старша панна Ядзя і двоє німців, яких поляки потрохи виживали з усіх установ. У сусідній кімнаті працював такий собі Чайка, сержант колишньої польської армії, великий польський патріот. Він завжди заходив до мене, заговорював і перешкоджав працювати, аж поки не запримітив це директор і нагнав його. З того часу навідувавсь рідше, однак шепнув мені, щоб не йшла працювати для директора, бо він "страшни кобіцяж". На щастя, директора скоро усунено за якісь там грошові шахрайства, а його наступник прийшов уже зі своєю секретаркою, з якою жив не вінчаний, і вона тримала його на коротких віжках.
Осівши в Єлєній Ґурі, я опинилась у середовищі польської інтелігенції з властивої Польщі, побутова культура якої була мені дотепер незнана і не завжди прийнятна. Я не рівняла їхнє життя з нашим у підпіллі, бо з ним жодне життя не можна було рівняти, але в одному аспекті напрошувалось таке порівняння. Здавалось би, партизанська боротьба створювала її учасникам психологічні умовини для сексуальної розв'язности. Там були всі елементи до того: непевність завтрашнього дня, майже приреченість умерти, що спонукує бажання насолоди не опісля, а зараз, бо завтра може не прийти. Чисельна перевага чоловіків була велика, що давало жінкам можливість відносно легко знайти собі друга, залюбитись. Були кохання, залицяння, але, Боже мій, як воно треба було поводитись по-пуританськи, дискретно і не виставлятись перед іншими, щоб не деморалізувати середовища. А мої знайомі польки не чекали щастя в царстві небесному, вони заживали його на землі. Тут ось приходили дівчата рано до праці й без найменшого сорому розповідали в присутності мужчин про свої проведені ночі, про аборти. Під ту пору дві з них були вагітні. Одначе в польок була помітна висока товариська культура у поведінці, й мені неважко було з ними заприязнитись, навіть попри те, що не схвалювала їхнього способу життя.
Перед Різдвом я поїхала в Перемищину і там провела свята з чоловіком і Птахом. Птах також восени одружився з Перелкою, яка займала пост кущової до часу розв'язання жіночої сітки ОУН. Ту зиму Орлан перебував на Лемківщині. Тепер прийшов у Перемищину, щоб зустріти Стяга, який прибув сюди під кінець свят. Опісля оба разом відійшли на Лем-ківщину. Від Орлана я довідалася, що восени прибули сюди з України Дмитро Маївський ("Тарас"), член Бюра Проводу ОУН, і генерал УПА Дмитро Грицай ("Перебийніс"), шеф Штабу Головного Командування УПА. Вони переходили через За-керзоння підпільним зв'язком у Західню Німеччину. З Тарасом Орлан був знайомий ще з часів німецької окупації, коли діяв у Тернопільській області. Поки вони відійшли за кордон, оба перебували разом з Орланом на Лемківщині. Тарас оповів Орланові про свою перестрілку з гестапівцями у Львові, коли прийшов на підпільну квартиру, в якій гестапо зробило "мішок". Він був важко ранений, але вискочив з вікна першого поверху і втік. Потім мав дуже несприятливі умови лікування. Через кілька років, будучи вже на Волині, Орлан описав життя Тараса в підпільному журналі За волю нації'.