Зв'язок на Захід ішов через Карпати, а далі - через Чехо-Словаччину. Тарасові треба було дістати малий пістолет. Той, з яким прийшов з України, важко було заховати в цивільному одязі. Орлан віддав йому мою сімку, "Вальтера", який я дістала як весільний дарунок. Полагодивши справи за кордоном, Тарас і Перебийніс мали в пляні повернутися в Україну. Орлан дав їм мою адресу в Єлєній Ґурі і кличку до мене, щоб на зворотній дорозі могли покористуватись моєю квартирою.
Під охороною відділу УПА Тарас і Перебийніс щасливо перейшли в Карпатах границю. Однак на території Чехо-Словаччини була всаджена ворожа агентура на зв'язковій лінії, і їх схопили в грудні 1945 року, вже під самим чесько-австрійським кордоном. Тарас встиг застрелитись, а Перебийніс дав себе арештувати, щоб опісля через чеську тюремну сторожу повідомити про їхню долю. Тоді повісився в тюрмі. Така вістка дійшла до нас, і мені невідомо, наскільки вона була перевірена. Факт був, що загинули дві великі постаті української визвольної революції, втрату яких дошкульно відчуло підпілля. Мені особисто було ще й тому важко на серці, що мій пістолет відіграв таку сумну ролю, саме ним відобрав собі життя провідник Тарас. Коли я приїхала до Орлана на Різдвяні свята, він ще не знав про їхню смерть.
У березні сорок шостого Орлан визвав мене листом, щоб негайно приїхала. Він уже був повідомлений про трагедію на Чехо-Словаччині, в наслідок якої моя адреса в Єлєній Ґурі могла опинитись у ворожих руках. Я приїхала поїздом до Перемишля і звідти відійшла на Лемківщину враз зі зв'язківцями Летуна, які несли туди пошту.
Пробиватися в горах лісами, ще повитими в снігах, було важко. У Березниці Нижній я зустріла Христю й Дору. Христя була затруднена в господарській референтурі надрайону, а Дора стала санітаркою на санпункті УПА. В цьому ж селі я пов'язалась з бойовиками з охорони Орлана, Круком та Грабом, і вони завели мене в ліс до бункеру, де зимував Орлан. Птаха не було, я зустріла його в Корманицькому лісі. Він прибув туди враз із провідником Стягом, який вертався в Любачівщину. Птах мав доручення збудувати навесні бункер, бо Орлан плянував знову перейти в Перемищину.
Всюди ще лежав сніг, і, підходячи до бункеру, доводилось проскакувати від дерева до дерева на чорні латки, щоб не лишати за собою слідів.
Мені сказали, що сім'я, в якої я затрималась у Березниці, є ріднею провідника Стяга. Його батьки чи, може, діди походили з Лемківщини, звідкіля переїхали в Бережанщину. Опісля в бункері Орлан розповів мені такий епізод.
Стяг, прийшовши враз із Орланом після Різдва на Лем-ківщину, зразу зарядив будувати бункер, не зважаючи на те, що земля замерзла і лежав сніг. У горах, крім сан пункті в, ніхто ще тоді не жив у криївках. Але він був великий конспіратор, і для нього не було нічого неможливого до здійснення. Поки будувавсь бункер, вони оба заквартирували власне в хаті, де опинилась я. Як на лемківські умовини, це була заможня родина, хата простора, тож їм було вигідно там працювати. Стяг знав, що господарі хати - його свояки, старенька бабуся є його тіткою. В їхній родині була одна спадкова риса, а саме - не вимовляли "р". Будучи надміру обережним, Стяг не признавався, а тітка тим часом увесь час вдивлялась у нього. Вкінці не витримала старенька, приступила до нього, пригорнула і з очима, повними сліз, промовила: "Славцю!" Вона Стяга ніколи в житті не бачила, тільки мала його світлину з дитячих літ. Після того Стяг, очевидно, більше не прикидався, а вони раділи ним як рідним сином.
Орланів бункер був у невеличкому лісі, при потічку, що вможливлювало викопати всередині криничку. Тому що викопувано його взимку, бункер був малий, низенький, ледве можна було випростатись. Всередині стояли ліжко, стіл і залізна пічка, у якій вночі варили їжу. Комин зверху був замаскований кущем. У ті роки підпілля діяло цілий рік і зв'язки не припинялись узимку, отож Крук і Граб знову відійшли в терен у якійсь справі, залишаючи в бункері нас самих.
Перші кілька днів були звичайні. Ми були щасливі - по піврічній розлуці знову разом, мали стільки всього одне одному розказати. Не було дня, щоб я, проходжуючи камінними хідниками Єлєньої Ґури, не линула думками в оці лемківські ліси. Тужила за непрохідними повстанськими стежками й уявляла, в яких обставинах зимують чоловік і всі вони, мої .друзі. Тремтіла за їхнє життя, коли читала в газетах, що відбуваються облави. Тепер усе це виливала перед ним. Він же розповідав мені новини з підпільної боротьби, серед яких було чимало сумних. Та найважче переживали загибель провідника Тараса і генерала Перебийноса. Таке вже наше життя. Раділи, що ми обоє ще живі, та разом сумували за нашими втратами...