Минув тиждень, а я як зайшла в бункер, так і ще не виходила. Бункер маскувався зверху, і не можна було його відкрити, поки не вернуться хлопці. Властиво, відкрити можна, але ми не знали, який стан наверху, чи немає облав, а якщо були б, ми не мали нікого, хто б знову замаскував криївку. В ту пору ще будували такі входи до криївок, а в подальшому їх так споряджалось, що маскувалось зсередини й відпадала потреба сторонньої помочі.
Я стала щораз більше нудитися. Вже так важко було сидіти в тім маленькім ящику, який називався криївкою, що, якби була могла, розсадила б його. Воліла б була жити в холодному лісі, ніж у такій клітці. Постійно почувалася втомленою, боліла голова, не смакувала їжа. Від нафтової лямпи почервоніли очі, і я не могла навіть писати на машинці. Здавалось мені, що умру, як поживу так довше. "Ех, якби так перенести сюди моє помешкання з Єлєньої Ґури", - жартома говорила до свого чоловіка. Однак направду думала, наскільки воно було б легше жити і працювати в тих умовинах. Я так стужилася за денним світлом і сонцем, що не витримала і сказала одного разу до Орлана:
- Нічого не хочу, лише мрію вийти наверх, побачити сонце. Подумати тільки, я ж тиждень не бачила білого дня.
- А я не бачу його вже три місяці, - відказав стиха. Мені стало прикро й соромно за себе. Я глянула на нього, поблідлого. Справді, не тільки жити, він ще й мусить працювати в тих умовинах...
Помалу звикла і я. Та ось насуваються на думку молоді підпільники, що йшли в боротьбу вже в 50-их роках. Все таки наш перехід у важчі форми боротьби був ступневий, а вони, ці наймолодші, приходили зі світу відразу у важкі схованкові умовини, і їм треба було присвятити особливу увагу. Безперечно, мені багато поміг мій чоловік. Однак же, з другого боку, живучи біля нього, треба було суворіше за інших підпільниць додержувати конспірації. Тоді як майже всі вони перебували по селах, по хатах, я мусіла жити в укритті. Щойно в квітні, коли в лісі стало менше снігу, Орлан дозволив вийти вдень на годину наверх. Пригадую, вилізла перший раз і в очах увесь світ зазеленів. Глянула на руки - зелені, хмари - зелені, подивилась у дзеркало, що його мала в кишені, - я вся зелена. Посиділа ту годину на весняному сонечку, намилувалась ним і знову полізла в укриття. Чи знають люди на світі, бідні й багаті, яке дороге сонце?
Тоді, напровесні, Орлан займався підготовок) відділів УПА до пропагандивного рейду на Чехо-Словаччину. Провадив наради з командирами сотень, що мали йти в рейд, виготовляв детальні інструкції щодо їхнього завдання, готував відповідну літературу, яку повстанці мали розповсюдити серед населення. Він також написав листа до президента Бенеша від українського визвольного руху, якого відділи мали переслати Бенешеві вже з території Чехо-Словаччини. В ньому з'ясував, що таке УПА, за що вона бореться та з якою метою рейдує в його країні. Із сотнями Орлан вислав у рейд Мирона, референта пропаганди Перемиського н-ну, який відповідав за пропаган-дивні дії відділів. Мирон переслав листа до президента через словацького студента, родину якого відвідано під час рейду.
Рейд відбувсь у квітні 1946 року. Взяли в ньому участь відділи Мирона, Бродича та Стаха, і пройшов він успішно. Спершу словаки ставились до наших повстанців з певним недовір'ям, вони пам'ятали совєтську партизанку, але, коли переконались, що це не большевики, та побачили їхню прикладну поведінку, почали ставитися прихильно. Тоді припадав латинський Великдень. Відділи УПА брали участь у церковних богослу-женнях, після яких виголошували під церквами промови до зацікавленого їхньою появою населення. Рейд був добре зорганізований, несподіваний і, крім кількох сутичок з чеською поліцією, обійшовся без більших боїв і жертв.
На наші Великодні свята ми зійшли в Березницю Вижню, де й пішли до церкви другого дня свят. У церкві було багато підпільників, всі під зброєю, між ними й підпільниці, Дора, Христя та ще дехто. По богослуженню поїхали в Жерницю Вижню, де тоді перебувала сотня Хріна. Його відділ, хоч найбільш бойовий на Лемківщині, не був призначений до рейду, і це заторкнуло Хрінову амбіцію. Орлан був того свідомий, тому вмисно прийшов до його відділу на свята, щоб злагіднити оті жалі. Рішення, за якими сотні мали йти в рейд, Орлан приймав не сам, а разом з к-ром Тактичного Відтинку УПА Реном, який добре знав кожну сотню в своєму терен і дій. Хоч Хрін багато воював, одначе тоді ще мав репутацію не зовсім здисцип-лінованого, тому були побоювання, що він може наробити зайвого шуму і стягне бої на чужій території. А цього власне й повинні були відділи остерігатись.