Хрін зрадів нашим відвідинам. У його сотні санітаркою була Степова. З нами приїхали також Христя і Дора, а що це був обливаний понеділок, ми змовились облити командирів відділу. Почали від Хріна. Домовились, що я буду з ним розмовляти, а дівчата зайдуть ззаду та виллють воду. Хріна я знала ще з 1944 року, коли він діяв у Бірчанщині, що належала до Перемиського р-ну. Будучи надрайоновою УЧХ, я там організувала санітарний вишкіл, на охорону якого Хрін був призначив рій своїх вояків. Ми собі розговорились, а Дора підійшла тихенько і хлюпнула на нього кварту води. Він лиш охнув і, миттю обернувшись, вимовив одне слово: "Хлопці!" Як з-під землі, враз з'явились його чотові, взяли Дору під руки і не обливали, тільки повели просто до потічка, що пробігав унизу, і там скупали її цілу, до нитки. Мусіла, бідна, позичати в господині одяг, щоб висушити свій.
Був у відділі Хріна ройовий, з походження узбек, що здезертирував з ЧА і приєднався до УПА. Казали, він завжди говорив, що колись піде з нашими хлопцями в Узбекистан і там також вони будуть боротись проти "рускіх". Української мови не знав, та й по-російськи говорив погано. Будучи мусульманської віри, він ранками та вечорами молився до сонця. Співав нам узбецьких пісень, але не просто співав, а заплющував очі й увесь піддавався настроєві. Хрін твердив, що він не співає готових пісень, а просто створює собі їх до своєї вподоби.
У травні 1946 року почалась на Закерзонні посилена виселенча акція українців до радянської України. їй передувала пропаґандивна кампанія, одначе без успіху. Населення переважно не хотіло покидати прадідівських земель і не піддавалось виселенню. УПА допомагала їм ставити опір, відганяла військо із сіл, підміновувала залізничні лінії, знищувала дороги, якими треба було транспортувати переселенців. Проте неможливо було охоронити нашими силами кожне село. У лісистих теренах люди схоронялись у лісах враз із худобою та домашнім пожитком. Там закладали курені й жили, поки тривала акція, а то й усе літо. Коли в травні ми відходили з Лемківщини в Перемищину, по дорозі бачили в лісах колиби селян. У лісі над Березкою два дні квартирували серед них. Утікачі тримали тут худобу, курей та інше, а село стояло пусткою в долині, наче вимерло. Однак не всі могли втікати в ліси, і польському війську вдалося виселити значну частину українського населення із Закерзоння, здебільшого з-під міст і сіл, віддалених від лісів.
У Корманицькому лісі Птах, з поміччю вояків з рою УПА, вже приготував Орланові бункер. Цей рій прислав курінний Байда з подальшого району. Прислані вояки не знали тут терену. Все робилось з огляду на конспірацію. Якщо б хтось з тих вояків і попав живим у руки ворога й не витримав тортур, то не міг би вказати місця бункеру. Рій цей не віддалювався з місця роботи. Птах враз з іншим бойовиком з охорони Орлана, Пімстою, забезпечував його харчами, чистою білизною та всім конечним. Така виміна людей між УПА і підпіллям не була рідкістю, ці дві ланки визвольно-збройної боротьби від початку до кінця тісно співпрацювали та одні одним помагали.
На південному Закерзонні підпільники переважно зимували в лісах, які були під коитролею УПА. З бази в лісі вони йшли між населення і полагоджували різні свої справи. По селах мали тимчасові криївки, куди заходили на випадок ворожого наскоку. Знов же, були підпільники, що не хотіли жити в лісі або й не було лісу в терені їхнього району чи куща. Ці вже будували собі добре законспіровані криївки по селах. Облави, однак, ставали доволі частим явищем і деколи приносили польському війську успіхи. їм та емведівським загонам, що також брали участь в облавах, вже вдавалось тут і там знайти повстанський бункер.
Найвідповіднішим місцем для бункеру в лісі були околиці потічків, яких багато в гірських і підгірських теренах. Потічком легше було підійти до бункеру як улітку, так і взимку. Входилось до нього далеко перед бункером та ішлось водою. Таким чином улітку не стоптувалось росли нности, а взимку не залишалось на снігу слідів. Узимку менше було з потічка користи, хіба що зима легка і потічок не замерзав. Якщо замерз і був засипаний снігом, ним не користувались. Тоді підходилось до криївки від найближче в'їждженої доріжки. Ставлялось кроки під дерева, де завжди менше снігу, і залишені сліди маскувалось, засіваючи їх з решета снігом. Була це довга процедура, від досконалости виконання якої залежало життя людей в бункері, і легковажити її не можна було.