— Хто ж вона така? - спитав Орлан і взявся читати її записку. - Підписана Бистра - не чув про неї.
— Бистра? - Я аж підскочила з несподіванки. - Може, це Ірина, моя товаришка зі Львова. Покажи записку, я знаю її письмо.
Глянувши на записку, відразу впізнала Іринин почерк. Ірину Савицьку ("Бистру"), мою провідницю в Юнацтві ОУН, висилав к-р Тарас Чупринка за кордон з поштою до ЗП УГВР і до 34 ОУН. Він звернувся листом до Орлана, щоб поміг їй переправитись у Західню Німеччину.
Ще цієї ж ночі Птах і Крук привели Бистру до нашого бункеру. Привітавшись "Слава!", вона глянула по кімнаті й одразу запримітила мене.
- Маруха! - враз кинулась до мене, розціловуючи. Пройшло кілька років від часу, коли ми співпрацювали в Юнацтві. Хоч між нами завжди були близькі та дружні відносини, вони, однак, не входили у сферу інтимности. Тепер нараз ми наче віднайшли одна одну наново, і, коли побачила її, трепетно-тепла струна забриніла в душі. Це нас єднали тепер спільна повстанська доля і переживання, зв'язані з нею. Ще щось більше, дороге мені, ожило в пам'яті з появою Ірини - спогади про юні соняшні роки, про все, що пройшло і ніколи не вернеться. Скільки то ми вже пережили від часу, коли на наших сходинах вона прислухалась, чи правильно я розібралася в ідеологічних "ізмах", чи передала зв'язківцям з Яворівщини літературу...
Від Бистрої я довідалась про долю декого з наших знайомих. її брат, Роман, загинув в лавах УПА, як загинув також наречений Андрій. Маму арештувало МВД. Це й була вся її родина, яку вже знищив окупант. Ці особисті трагедії, впар і з преважким підпільним життям, позначились на її, з природи веселій, вдачі. Вона помітно споважніла, і в розмові більше не пробивався радісний сміх, як колись. Бистра одержала завдання від Тараса Чупринки продістатись на Захід і донести пошту. Щодо повороту, то командир дав їй вільну руку. Вона нам наполегливо твердила, що навесні вернеться в Україну. Просила мене не христити дитини, а почекати на неї, бо хотіла бути хрищеною матір'ю. Поки ладналась їй дорога, Бистра переважно жила в нашому бункері.
Коли я виїжджала вже на постійне життя в Польщу, сказала чоловікові, що буду чекати на Ірину.
— Ти не чекай, охристи дитину.
— Чому? Я ж їй пообіцяла.
— Може, не вернеться.
— Що?! Ти її не знаєш, - сказала я рішуче.
- Побачимо, - відповів у задумі й додав: - Час покаже.
Повстанці, коли знали, що когось з-посеред них висилалось з поштою за кордон, тихо, а то й голосно ставили йому питання: "Цікаво, чи повернешся до нас?"
У зв'язку з агентурою, через яку загинули Тарас і Перебийніс, лінію через Чехо-Словаччину в ту пору ще не наладнано. Треба було шукати приватних можливостей помогти Бистрій. Перебуваючи одного разу в Кракові, я зайшла до о. Граба. Він під час переселювання виїхав зі своєї парафії в Перемищині й тепер був настоятелем української греко-католицької церкви у Кракові. В нього я зустріла молодого священика з Пряшева, який прибув до Польщі в церковних справах своїм нелегальним церковним зв'язком. Поговорила з ним, і він згодився взяти з собою Бистру, помогти їй переїхати через Чехо-Словаччину, потім перейти границю.
З усіх можливостей ця була найкраща. Орлан негайно повідомив Стяга, і вони вирішили вислати Бистру зі священиком. Стяг дораджував Орланові вислати й мене з ними, але я мала незадовго родити, і дорога горами, крізь Карпати, ночами, пізньою холодною осінню була мені вже не під силу. Крім того, насправді не хотіла відходити так далеко від Орлана. Проживаючи в Польщі, зможу хоч написати до нього, а відійти на Захід - це так, як на інший світ.
Священики в загальному ставились прихильно до підпільно-визвольного руху, а деякі, як о. Кадило з Бірчанщини, то й самі приєднались до боротьби. Таких, однак, не було багато. Проте не всі вони розуміли, навіщо ми ведемо, в їхньому розумінні, безвиглядну боротьбу. "Діти, ви ж усі загинете і пропадете", - казали. Орлан нераз говорив з ними по селах, а також викликував священиків з Перемишля і насвітлював їм наш погляд на тодішні обставини, наголошував конечність ставити опір окупантові. Повстанців дратувала співчутливість тих добрих людей, які вважали, що ми одержимі й не здатні реально оцінити ситуацію, в яку ввели себе. Тим часом і вояки УПА, і підпільники розуміли, що в тогочасній міжнародній обстановці в нас немає шансів здобути самостійність. Але ми також освідомляли собі іншу правду. Якщо народ не буде здатний встати за себе і протиставитись окупантові, він не визволиться з неволі навіть тоді, коли і створиться до того сприятлива ситуація. Власне викорінити в народі почуття фатального приречення долі, викресати віру в себевартість і зробити його здатним чинити опір окупантові в кожному селі, в кожній хаті - оце й була наша мета. Не мусів це бути збройний опір, але хай він буде в душі й не допустить до збайдужіння.