Нашою боротьбою ми також намагались привернути увагу світу й постійно йому нагадувати, що Україна не зрікається свого місця на карті Европи і не думає бути списаною з історії. Ми були свідомі того, що світ розцінює вартости народу не міркою зазнаних ним кривд, а міркою його опору супроти кривдників. Хай же знають, що в Україні є люди, які ставлять опір своїй загладі й ведуть боротьбу, щоб залишитись при житті. Також учасники визвольного руху стали переконуватись, що залишені на власні сили у промощуванні Україні доріг серед політичних кіл Заходу. Вони побачили, що наша численна політична еміграція, замість інформувати вільний світ про стан в Україні та приєднувати їй прихильників, витрачає час і енергію на міжпартійні сварні.
Був ще один чинник, який виправдував дальшу боротьбу, головно в Західній Україні. Вона, боротьба, сильно в'язала руки владі, і це утруднювало, а навіть здержувало на деякий час колективізацію західніх областей. Населення, отже, почало жити впроголодь пізніше на кілька критичних своїми подіями років, коли південносхідні області України навістив голод. Не совєтська влада, а західній українець, завдяки боротьбі, яку він вів, урятував сотні тисяч голодуючих братів від смерти 1946 року.
Очевидно, боротьба потягала за собою численні втрати. Одначе в тій добі народ і так не обминув би їх. Почалася світова війна, і большевики мобілізували в армію всіх чоловіків, хто лиш надавався. Молодь, яка пішла в УПА, в іншому разі була б змобілізована до ЧА. Новобранців, головно із західних областей, большевики кидали без вишколювання на передову, на гарматне м'ясо. Якщо не в УПА, то були б загинули на фронтах, за Сталіна, за колгоспи. Коли вже історія призначила нашому поколінню скласти такі велетенські жертви, то чи не кращий вибір був скласти їх за визволення свого народу, а не за сталінську імперію.
Водночас з акцією виселювання українців польська влада взялася до ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Почалось переслідування священиків, арештували в Перемишлі о. каноніка Гринева, а незабаром ув'язнили багато інших. Тоді то 1946 року польська влада зліквідувала український пере-миський катедральний собор і поліція арештувала єпископа Коциловського. Коли убісти прийшли його арештувати, Преосвященний, в єпископській митрі на голові, сів на престіл і не рушив з місця. Так з престолом його й винесли польські сатрапи з УБ, посадили на вантажне авто і повезли до Ряшева в тюрму. Коли везли Перемишлем, люди сповільнювали ходу і гляділи на старенького єпископа, що сидів маєстатично на своєму престолі, тільки вітер розвівав його довгу білу бороду.
Польське населення не надто співчувало переслідуванню українців та їх Церкви. Одного разу, вертаючись до Перемишля поїздом з Кракова, я прислухалась розмові жінки з польським священиком. Вона оповідала йому, що діялось у Перемишлі, й розповіла про арештування єпископа та священиків.
- Що ж, трудно, хай терплять за свою віру, - відповів ксьондз байдуже, без нотки співчуття.
У листопаді я врешті виїхала до Ґнєзна, де проживала моя, вже заміжня, шкільна товаришка, Лінка Длябога враз із чоловіком, Михайлом, і півторарічним сином, Адріяном. У них я замешкала і 15-го грудня, 1946 року, привела на світ сина. Розказував мені опісля Птах. Коли Орлан одержав мого листа, його перше слово, яке вигукнув на весь бункер, було: "Син!" А переконував мене постійно, що йому рішуче все одно, чи буде хлопець, чи дівчина.
Вже з перших днів материнства довелось мені проковтнути гіркі пілюлі. Щоб не допитувався ніхто про чоловіка, в документах я була незаміжня. Дитина моя, отже, народилася ніби безбатченком. Ґнєзно - старе історичне місто з доволі консервативним населенням, і моя історія скоро рознеслась по шпиталі, де я родила. Нас шість породільниць лежали в одній кімнаті. Вони всі знали, що в мене немає чоловіка, і дивились на мене згірдливо та співчутливо, мовляв, от що собі нашукала. Молоде, дурне. Інших відвідували чоловіки, приносили дарунки, захоплювались новонародженими, і жінки безліч разів їм розповідали про свій подвиг, про породи. А я... лежала самотня в чужому далекому місті, і нікому було відвідати мене й мого лервенця, глянути з вдячністю, що породила його, гарненького, білесенького, найкращого з усіх немовлят, що приносили в нашу кімнату. Я кріпилась, казала собі: "Ти - революціонерка". Проте не витримувала, відверталась до подушки і тихо, щоб ніхто не запримітив, втирала сльози. Тим часом поліжниці пошепки розповідали своїм чоловікам про мене, і ті з цікавістю кидали в мою сторону масні насмішкуваті погляди, що жалом пронизували мене. Нетерпляче я вичікувала кінця таких візит.