Я послухалася чоловіка - не чекала з христинами. Охристила сина і дала йому ім'я Зенон. Лінка та Михайло стали його хрищеними батьками.
Мені, як і родині Лінки, ця зима не була легкою. Помешкання мало лиш кухню й одну невелику кімнату. Тіснота, ніде висушити пелюшок. До того ще й важко було з паливом. У той важкий час ця родина помагала мені чим могла, ділилась зі мною всім, що мала. Перед ними я залишилась з несплаченим боргом вдячности. Можливо, тому, що тільки я одна відповідала за плекання дитини, стала до тієї міри перечулена над ним, що навіть Лінці нерадо віддавала його в опіку. Коли виходила з хати до крамниці або йшла на годинку до церкви, мені здавалось, що він плаче без мене, і я поспішала додому. Лінка ображалась: "Що ти думаєш - я не зумію допильнувати твоєї дитини? Дивись, виховала свого. А то біжиш, наче б його тут хтось кривдив".
До Орлана я висилала листи на домовлену в Перемишлі адресу. Була зима, і хлопці не виходили часто з бункеру, тому листи приходили з великим запізненням. Найсвітлішими в моєму тодішньому житті були хвилин, коли листоноша подавав листа, адресованого рукою Птаха. Цей клаптик паперу кожний раз уміщав у собі стільки чистої любови, тепла, туги і турботи за нас, що можна було з нього написати книжку. Орлан різними словами також повідомляв мене про новини в підпіллі, головне про близьких приятелів. Враз із його листом приходив лист також від Птаха. Ми обоє вже зжились і стали добрими приятелями. Коли читала їхні листи, мене забавляла їх польська мова, яку вони немилосердно калічили, уживаючи українських слів. З тих листів я довідалася, що Малуша вийшла на волю і після того перебувала якийсь час у нашому бункері.
Восени, ще коли я перебувала в підпіллі, Малуша приїхала з Ґданська і прийшла до Корманич, де мала сконтак-туватися зі зв'язковими від Орлана. В селі поляки якраз проводили облаву, під час якої УБ заарештувало Малушу разом з багатьома сільськими дівчатами. їх усіх повезли до тюрми в Перемишлі, і там вони сиділи. Шкода нам було, думали, що вже пропала. Я припускала, що Малуша, мабуть, підписала заяву про співпрацю з УБ, і тому її випустили з тюрми. Убістам легко було устійнити фальшивість її документів, тим більше, що всі арештовані дівчата точно знали, хто вона. Нереально було сподіватись, що ні одна з них не злякається, не заломиться й не скаже їм, хто така Малуша.
Мабуть, вона тому й опинилась в бункері Орлана, бо він сам хотів її точно випитати про все. Мені невідомо, що вона розповіла йому, опісля - працівникам СБ. Виходить, вони всі вірили, що вона не буде співпрацювати з польськими органами безпеки. їй і надалі доручали підпільні завдання.
Якщо говорити про можливість арешту, то жінки були в набагато гіршій ситуації за чоловіків. Вони часто подорожували поїздами, проживали і працювали в чужому середовищі, не мали ні солідних документів, ні доброго алібі. Попри закони конспірації, ще один елемент важив багато в підпільній дійсності, і він подекуди перекреслював закони. Тим елементом було довір'я до людини. Без цього довір'я боротьба не проіснувала б довго. На південному Закерзонні УПА та підпілля мали свої бази в лісах, а в селах заходили до кожної хати. Такий стан не був таємницею для польської поліції. Безсумнівно, зізнання арештованого повстанця приносило ворогові певну користь, а тим самим завдавало шкоди підпільній боротьбі. Видно, що шкода не вважалась настільки великою, якщо звільнених з-під арешту підпільниць не усували з активної боротьби.
Напровесні 1947 року я одержала від Орлана пресумну вістку: надрайоновий пропагандист Перемищини Вадим загинув у бою УПА з польським військом у лісі над Тисовою. Ярослав Пеців ("Вадим") походив зі Станиславівщини. Він був одним з моїх найкращих приятелів ще з часів натурального курсу. Тоді то я відписувала від нього латинські задачі, за які діставала кращі, як він сам, оцінки, і він дуже нервувався через таку несправедливість професора. Після матури вже не вертався додому, відразу приєднався до підпільної боротьби. Ще ось недавно, коли довідався, що в нас родився син, написав мені листа через Орлана, вітав з радісною вісткою й обіцяв бути кумом. Його лист прийшов тількищо в передостанній пошті. І ось вже не стало Вадима. Залишилась лиш тепла пам'ять, в якій виблискують спогади... Ось ми, опромінені щастям досягнутої мети, вириваємось з Народного Дому з піднесеними вгору "атестатами зрілости" і біжимо над Сян. Що нам до того, що над нашими головами зловісно гудуть літаки. Цей день належав нам... То знову наша перша зустріч в підпіллі, вночі, на зв'язковій хаті, також ось, як тепер, напровесні: "А я був би не повірив, що тебе тут зустріну, виглядала мені білоручкою". - "Ти зате був уже надто куйоном", - нагадували ми одне одному весело. Опісля було багато зустрічей, звірянь, щирих розмов... "Ех, Славку, я довго буду за тобою тужити", - плакала я не тільки слізьми, але всією душею. Плакала за них усіх - його матір, сестер, братів, якщо були в нього, за всіх, кому був дорогий. Вони бо не знали, що вже не стало його. Батько йому помер, був сиротою, з убогої родини.