Вадим був один із визначніших провідників середнього кадру на південному Закерзонні. Працював не лише у підпільній мережі надрайону, але також політвиховником у відділах УПА, у рядах якої й загинув. Успіх рейду УПА на Чехо-Словаччину 1946 року, в якому він брав участь, був у великій мірі його заслугою.
З польських часописів ми довідались про смерть генерала Свєрчевського, який загинув на засідці УПА. Преса часто писала про УПА, завжди з лайкою і ворожістю. Однак після того випадку розгорілась до білого кампанія проти УПА та підпілля, і вся преса гарячково закликала польський уряд до рішучих акцій з метою остаточної ліквідації української збройної боротьби. Далеко в Польщі я тривожилась і хвилювалась, довідуючись з преси, який хід набирає зловісне майбутнє. Тим часом до мене йшла ще одна вістка, якої, здавалось, не під силу буде пережити.
У березні знову прийшов від Орлана лист. Писав, що дістав наказ відійти на працю в Україну. Відходить уже навесні. Просить мене прийняти вістку мужньо та постаратися приїхати в квітні попрощатись. Поки відійде, дуже хотів би побачити сина. Проте застерігав, що, мабуть, привезти сина буде неможливо - надворі ще холодно, дорога дуже далека і транспортація жалюгідна. Тому радив попросити Лінку, щоб заопікувалась Зенчиком на тиждень-два, поки вернусь. Орлан писав, що наказ від Тараса Чупринки (в листі назвав інше ім'я) прийшов ще восени, але не хотів мене хвилювати перед приходом на світ дитини. Також написав, що УГВР нагородила його Срібним Хрестом Заслуги за вклад у боротьбу.
Справа переведення Орлана в Україну тяглась довго, ще з весни 1946 року. Вже Бистра це знала і минулої осени згадала мені, але я не хотіла над тим думати. Людина часто бльокує небажані їй думки. Стяг уважав, що Орлан потрібний на Закерзонні, й, на свою відповідальність, наказав йому ще затриматись, а він зробить усе можливе, щоб переконати зверхників, аби змінили рішення. Рік, отже, Стяг намагався затримати Орлана, але безуспішно. В Україні підпільна боротьба вже зазнала дошкульних втрат не тільки серед рядових кадрів, але й у провідному складі. Головне поле бою було не на Закерзонні, а в Україні. Тому Чупринка не міг погодитись, щоб Стяг та Орлан залишались на Закерзонні тоді, коли в Україні дошкульно відчувалась нестача керівного кадру. Восени прийшов наказ, тим разом невідкличний, щоб на весні 1947 року Орлан прибув в Україну.
Вістка ця була для мене жахливою. Я добре розуміла, що вона означає: ми розходились назавжди, навіки. Я з дитиною застрягну в якомусь польському місті, а він буде боротися в Україні, поки не загине. Ми вже ніколи більше одне одного не побачимо. До того ще й моє становище ставало нестерпним. У родині, при якій я жила, почали виникали непорозуміння, причиною яких частинно була моя присутність. Обоє були гарні, чесні люди, патріоти. Проте постійні невигоди, тіснота і дорожнеча впливали на настрій, викликали роздратованість. Вони не так уже давно побралися, ще не мали доволі часу звикнути одне до одного, а тут з'явилася ще і я з дитиною. Грошей не хотіли брати від мене, хоч я пропонувала, бо знали, як важко вони мені діставались. Бути на їхньому утриманні не хотіла. Треба було конче змінити місце прожитку і знайти собі працю.
Однак, відколи прийшла новина про призначення Орлана в Україну, я перестала думати про своє враз із дитиною становище. Шорстка свідомість опанувала всією моєю істотою: Орлан відходить від нас - назавжди...
У цьому місці моєї розповіді могла б я злукавити і написати: вихована в ОУН мужньо приймати зречення особистого щастя та загартована підпільним життям, я гідно зустріла гірку для мене вістку. Одначе воно було зовсім не так. Нікого я не винуватила і розуміла, що мій чоловік мусить бути там, де найбільша потреба, але почувалась так, ніби на мене всі хмари звалились. Не тішили його хрести заслуги, коли знала, що розходимось навіки. Зразу відписала Орланові. Це був, мабуть, найтрагічніший лист, який я колинебудь написала в житті. Вилила в ньому всю гіркоту самотнього життя, тягар плекання дитини, а найбільше - глибоку розпуку з того, що ми вже його втрачаємо. Вигорнула з душі все, що в ній накипіло, про що не писала давніше, щоб не турбувався. Знала, що не повинна так писати, розуміла, що він не в силі нічого змінити, була свідома того, що приб'ю і пригноблю його тим листом, але писала, бо мусіла.