Тоді вирішила поїхати до нього не сама, а з дитиною. Все ж легше буде, як знатиму, що він хоч раз у житті бачив свого сина. Колись, як Зенчик виросте, буду розповідати йому багато разів про цю єдину стрічу батька з ним, поки не стане вона легендою в житті сина і моєму... З болем, самотужки входила я у важчу за попередні "професії" підпільниці - в ролю матері-підпільниці.
Дорога поїздом була виснажлива, мені взяло більше як дві доби, поки добилась до Перемишля. Був початок квітня, холодно, а поїзди не опалювані, з повибиваними вікнами, а подекуди то й товарні. До того ще й крайньо переповнені, дістатись до них вимагало чималих зусиль. У Кракові мені треба було змінити поїзд на товарний, який обслуговував пасажирів на лінії до Перемишля. Я бачила, як якась подружня пара з немовлям підплатила кондуктора і він взяв їх до поштового вагона. Я подалась за ними. Однак чоловік, втягнувши всередину жінку і дитину, штовхнув мене так, що я полетіла стрімголов зі сходів враз із дитиною і візочком. Не знаю, що я робила і як я це зробила, але пам'ятаю, що з люті й розпуки в мене взялась така сила, що без нічиєї помочі таки добилась у поштовий вагон.
Із собою я везла не лиш дитину, але й візочок і виправку на два тижні. Мені було справжньою мукою добиватись у поїзди з усі ми цими речами, проте ніхто з пасажирів не спішивсь помогти. В той повоєнний час стала правилом груба, а подекуди прямо звірська поведінка. Власне тоді я перестала вірити, що терпіння ушляхетнює людину. Воно ушляхетнює, і то не всіх, тільки тоді, коли позв'язане з вищою метою, в ім'я якої люди терплять. Без того терпіння робить людей грубими егоїстами, безоглядними і жорстокими. Я спостерігала це на кожному кроці. Людина в добробуті переважно щедріша і добріша, ніж людина в нужді. Віддати невеличку частину не так важко, як поділитись останнім окрайцем.
Добившись до Перемишля, я зайшла до знайомої родини. Потім одного дня поїхала із Зенчиком фірою до Корманич, куди мав прийти Орлан.
Як тільки зсутеніло, в хату, де я заїхала, увійшов Уманець ("Професор"). Він і надалі був затруднений в пропаґандивному осередку округи та жив у бункері в лісі. Я не сподівалася нікого з повстанців так вчасно звечора і якраз тоді годувала дитину грудьми, прикрившись хустиною. Ввійшовши, Професор затримався біля дверей, глянув на мене, і його обличчя заясніло лагідною усмішкою. Він привітав мене словами:
Уманець був ніжної вдачі, може, я пригадала йому, як його син був немовлям. Тепер він десь проживав з матір'ю в Україні.
Потім прийшов Орлан з Птахом. Привітались, він глянув на сина і став наче безрадним. Навіть не взяв дитини на руки. Вже так умів чужих дітей забавляти, приговорити до них, а до своєї - і слова не знає, як промовити. Я була дуже розчарована. Не так уявляла собі його реакцію.
"Який же він подібний..." - і не докінчив. Зенчик справді був дослівно його копією.
Орлан помалу прийшов до себе, взяв сина на руки і не міг ним надивуватись. Опісля оправдувався: усвідомляти собі, що ти батько, це одна річ, а побачити свою дитину - це неначе чудо. Ми просиділи разом добру частину ночі, тоді Орлан і Птах відійшли в ліс. Другого дня я з дитиною вернулась до Перемишля.
У місті діялось страшне - шаліли арештування і переслідування українського населення. Я примістилась з дитиною в українському сиротинці, яким завідували сестри-законниці. В цьому помогла мені Ганя Ґула, що була знайома з сестрами. Вони прийняли мене гостинно, хоч не без страху, бо їх теж переслідувала польська влада. З дня-на-день сподівались ліквідації сиротинця.
Сестри-виховниці й дівчатка-сирітки відразу полюбили Зеня, і всі хотіли його забавляти. Серед жорстокости, що проявлялась на кожному кроці, тут, в убогому сиротинці, я зустріла стільки чистих і теплих сердець у тих сиріток, які своїми дитячими дзвінкими голосочками співали Зеневі: