Ганя Ґула, що помогла мені приміститись у сиротинці, була одна з тих скромних і шляхетних дівчат, які завжди приходили з поміччю кожному, хто потребує її. На неї можна було розраховувати у важкій хвилині не тільки підпільникові, але кожній українській і неукраїнській людині. Це була Добра Людина з великої літери. Походила вона з с. Медики під Перемишлем, яке було тепер по українськім боці границі. Вдома виростала в національно свідомому і патріотичному оточенні. Дідуньо Гані, піонер національного відродження, засновник товариства "Просвіта" в їхньому селі, був відомий довколишньому населенню. Його похорон перетворивсь був у велику маніфестацію українців з усієї околиці Перемишля. Хоч воно було ще до війни, місцеві поляки й до тієї пори цього не забули та нераз докоряли тим Гані. А була вона вже така добросердна, що навіть ті знайомі їй поляки, що ставились неприхильно до українців, любили її й говорили зі співчуттям: "Бачиш, Ганю, якби не те "орав, орав і не зорав", ти могла б була жити серед нас, ми б тебе приховали. А так, вивезуть тебе". Це був натяк на промову, виголошену на похороні її діда.
В ту пору масових арештувань у руки УБ попало також декілька підпільниць. Однією з них була Ірина Карманська ("Оля") з Яксманич. Вона часто сповняла завдання кур'єрки, добре його виконувала, і навіть Орлан користувався її послугами. УБ над нею дуже знущалось, тортурами намагалось витягнути відомі їй підпільні зв'язки. Олі та іншим арештованим підпільницям Ганя Гула готувала передачі й вистоювала попід мурами в'язниці, наражаючи себе на риск. УБ навіть арештувало її на кілька днів, однак вона й після того не переставала помагати. Працювала в кравецькій майстерні й усе, що заробила, віддавала на передачі ув'язненим. Не тільки те, вона віддала їм майже всю свою одежу, білизну, а коли хто звертав їй увагу, мовляв, що вона робить, відказувала: "Я дам собі якось раду". Помагала підпільницям знайти квартири на зв'язок, підшукувала в місті помешкання родинам, що ховались від переслідування, ходила на села до знайомих людей роздобути харчі для в'язнів і для потребуючих у місті. Словом, була для всіх добрим ангелом. Енергійна, життєрадісна, Ганя знайшла час і для мене.
На заселену українцями територію наїжджали цілі дивізії польського війська. Всім було очевидно, що закроюється велика акція проти УПА та підпілля. У квітні радянський уряд ще раз відкрив границю на "добровільну репатріяцію" до радянської України. За винятком деяких родин з Перемишля, нею населення не скористалось. Люди залишались на своїй землі, хоч би що чекало їх попереду.
На Великодні свята я пішла до Орланового бункеру, залишаючи Зенчика на два дні під опікою сестер-служебниць. Наш зовсім не святковий настрій ще більше затьмарила сумна вістка. В Страсну суботу, під час облави на ліс, військо УБ знайшло бункер над Берендьовичами, де була приміщена шпиталька УПА. Ранені повстанці, що там лікувались, і санітарка Богдана, скільки могли, з бункеру вели бій. Опісля всі загинули, розірвавшись гранатами. Мені вірити не хотілось, що моя щира подруга, тиха, скромна Леся, вже не живе. Тільки їй к-р Хрін міг завдячувати, що йому не зампутували поторощеної кулею руки. В його рани вона вклала все своє вміння, а найбільше - своє любляче серце. З такою ж дбайливістю вона несла поміч десяткам ранених і хворих вояків УПА. Вірна своєму обов'язкові, спочиває вічним сном разом з ними їхня терпляча санітарка.
Зараз же по святах дивізії польського війська і УБ розгорнули акції проти УПА й підпілля на всю широчінь. Закінчено "добровільну репатріяцію", і польські війська відразу стали насильно викидати з сіл українське населення. Викорінених людей вони звозили в лагери під Ряшевом, звідкіля по якомусь часі переселяли в Західню Польщу, на колишні німецькі землі. Дотепер і польський, і радянський уряди були переконані, що боротьба проти українського визвольного руху на Закерзонні тільки тоді принесе їм повний успіх, коли відберуть повстанцям природню базу існування, якою було українське населення.
Щоб досягти своєї мети, три окупанти подали собі руки: СРСР, Польща і Чехо-Словаччина уклали договір про взаємо-поміч у боротьбі проти УПА й підпілля. Коли відділи УПА переходили на радянську або чеську територію, там далі їх переслідували і зв'язували боями війська МВС та чеське військо.
На кожний клаптик лісу, хвиля за хвилею, сунули військові частини. Прочісували ліси, гущаки, потічки, вишукували бункери. Не маючи куди відступати, відділи УПА ля вірували між ворожими частинами. Та не завжди це вдавалось, і часто відділи були змушені зв'язуватись боями з військами. Коли викинули із сіл населення, почало бракувати харчів. Навіть якщо і залишились продукти в опустілих селах, то користи з того було мало: ворог щільно бльокував села й ліси і тільки прориваючись з боєм можна було з них вийти.