Біля дверей стояв гурт чоловіків. Пройшла повз них, знайшла в глибині, при подальшій стіні, вільне місце, сіла та старалась не звертати на нікого уваги. Була, однак, дуже чуйна, тому відчула на собі чиїсь погляди. Я підвела очі й запримітила, що двоє чоловіків з гурту біля дверей уважно мене оглядають. "Це лиш моя уява, - заспокоювала себе. - Я перевтомлена, напружена, і через те мені видається, що мене обсервують... проте чому вони швидко відвертали голови, коли я на них дивилася?"
За деякий час оба відступили від гурту і стали перешіптуватись, а на черговій станції один з них висів. "Ну, слава Богу, а то думала..."
Яке ж було моє розчарування, коли на другому перестанку той, що висів, вернувся, але тим разом не сам, а ще з двома чоловіками. Тепер уже їх чотирьох приглядались мені пильно, а на мій погляд відвертали зір. Я все ще заспокоювала себе, що воно мені тільки здається, але чим довше слідкувала за їхньою поведінкою, тим все більше доходила висновку, що знову попалась в убівські руки. Вагони мали двері по двох боках, і тепер уже на кожній станції вони вискакували по одному в кожні двері, опісля влазили всередину, коли поїзд рушав. Спочатку я й те списала в думці як нормальний факт: деякі з чоловіків, особливо якщо їхали здалеку, висідали на станціях, щоб розрухати ноги. Ніхто, однак, крім тих чотирьох, не повторював такої "процедури" на кожній, навіть маленькій зупинці.
Я дедалі більше впевнялась, що мене впізнали агенти УБ. Покищо не зачіпали, тільки пильнували, щоб не прослиз-нулась їм на котрійсь станції і не втекла. А в Перемишлі, тільки висяду, заберуть мене просто на УБ. У тому, що в цьому поїзді їхали і шукали мене агенти УБ або й МҐБ, я не сумнівалась. Щойно вчора вирвалась їм із рук, і якщо не знайшли мене у вчорашньому нічному поїзді, то цей поїзд був черговий, що ішов на Перемишль з Кракова і взагалі зі заходу. Вони були певні, що добиватимусь до Орлана, і запримітити мене було неважко. По стількох неспаних ночах і всіх переживаннях я напевне виглядала ненормально та ще й була вдягнена в тій самій одежі, в якій вони мене останньо бачили.
Що краще я усвідомлювала собі ситуацію, тим більша розпука мене огортала. Не датись їм живою в руки, загинути - визрівало в мені розпачливе рішення. Розглядалась довкруги, шукаючи чогось, що помогло б заподіяти смерть. Може б, попросити в чоловіка, що сидить біля мене, жилетку, піти до туалету і прорізати собі жили... Та роздумала, не сміла до нього звертатись, він здивувався б таким проханням і хто зна, чи є в нього жилетка. Втікати на котромусь з перестанків теж було рисковним. Це лише прискорило б арештування. Однак треба було діяти, поки моя доля була ще сяк-так у моїх руках.
У тій весняній порі двері у вагонах були навстіж відчинені навіть під час руху поїзду. Погода гарна, і пасажири сиділи у дверях, спустивши ноги, і так їхали, розсуваючись лиш на станціях, щоб зробити місце тим, що висідають. Мені блиснула думка: може б, скочити з поїзду, коли він у повному русі... Двері тут дуже високо, напевне уб'юсь. Сіла і я собі в дверях. Через хвилину оглянулась, агенти стояли за мною. Мене пильнували, і треба було якось притупити їх чуйність.
У Ярославі можуть мене арештувати, це вже Закерзоння, роздумувала я, і вирішила вискакувати перед Ярославом. Мною вже всеціло заволоділа тверда постанова: не датись їм живою в руки. Поки доїжджала, востаннє хотіла наглядітись на рідні поля, на їхні змарнілі на пісках ще зелені збіжжя. В лагідній пополудневій порі проминали перед очима села і хутори, втоплені у свіжу зелень дерев. Як на екрані, просувалось переді мною моє життя. Ось зближається друга річниця нашого вінчання, але мене вже не буде... Пригадавсь день перед вінчанням. Я була з Орланом, і того ж дня ми прирекли одне одному бути вірними до смерти нашій правді. А тепер ось прийшов кінець... "Господи, пошли долю нашому синові! Пресвята Мати, огорни його своєю ласкавою опікою, бо більш нікого в нього немає..."
"Жити!" - кричало в розпуці все моє єство. Але рішення було незмінне.
Поїзд минув останній полустанок і наближався до Ярослава. На закруті доглянула контури міста. Довше не можна було відтягати.
"Падати головою, усім тілом, щоб убитись, - була моя остання думка. - Але вискакувати в напрямі бігу поїзду", - ще мигнуло в голові після того, вже в останній секунді. Оце найостанніше - то був промінчик надії на життя: "А все таки, може..."