- Наверху я не могтиму працювати. Сидіти і чекати, поки якийсь Ванька застрелить мене з-за дерева, немає глузду. Вже краще залишитись в бункері. Звідси зможу хоч ще повоювати з ними, - відповідав Орланові й таки не залишив бункеру. Він зворушливо попрощався з Орланом, який мав відійти в Україну.
"Ідіть в Україну і занесіть туди моє серце", - були його останні слова на прощання. Міцно обнялись, і сльози заблистіли їм в очах. За ті два з половиною роки спільної боротьби вони не тільки пізнали себе у праці, але й здружилися...
З польської преси ми довідувались про бої наших відділів УПА на території Чехо-Словаччини. Нас важко вразила вістка про долю славного сотенного Бурлаки, якого вдалося взяти живим чеській військовій частині. Така ж сумна доля зустріла капеляна УПА о. Кадила.
У нарадах, що відбулись у Стяга, мабуть, брало участь ще більше провідних членів Закерзонського краю. Проаналізувавши сучасний стан, найголовнішим фактором якого була ліквідація українського населення і тим самим бази підпілля, вони накреслили зміни у формі боротьби на Закерзонні. Зовсім заперестати підпільну діяльність не було корисним, ті землі були нашим вікном у світ. Тож рішено залишити стільки підпільних кадрів, щоб їм під силу було виконувати їхні специфічні завдання. Як і досі, ті завдання полягали в тому, щоб інформувати про українську визвольну боротьбу польський світ і чужинців, що перебували з різними місіями в Польщі. Інформацію мали ширити через розповсюдження підпільної літератури, а також на особистих зустрічах. Другим завданням було втримувати зв'язок із закордоном та давати поміч кур'єрам з України в переправі на Захід.
Частина підпільного кадру повинна була й надалі жити по бункерах у підпіллі, створюючи собі серед місцевого польського населення базу для існування. Подекуди її вже створювано, навіть під час акцій польського війська і служби безпеки. Інша частина, головно жінки і хворі підпільники, повинні були осісти по містах у Польщі, залегалізуватись і працювати на прожиток, притому вдержувати зв'язок та виконувати доручення підпілля. Дехто з них, переважно жінки, вже був залеґалі-зований. Знов же третя, найчисленніша частина підпільників, мала продертись крізь границю в Україну і там приєднатись до боротьби.
Підпілля й УПА в Україні пережили тяжкі часи, в тому бльокаду взимку 1946 року, і були дуже проріджені. У 1947 році діяли лише нечисленні малі відділи УПА і ще доволі сильне підпілля, до якого влилися "здемобілізовані" кадри УПА. Тож підсилення його свіжим кадром, що прибував із Закерзоння, було дуже бажане.
Стяг враз із Орланом докладно опрацювали плян розподілу людей: кого залишити та в якому терені, хто відійде в Україну, в яку область, до кого там йому зголоситись. Після нарад кожний тереновий провідник дістав розпорядження щодо призначення людей, що були під його керівництвом.
Повернувшись у Перемиську округу, Орлан взявся за свою роботу. Безперестанку зустрічався з підпільниками: тим провідникам, що залишались, передавав зв'язок до Стяга, а також давав вказівки, що їм робити на місці. Повстанцям, які відходили в Україну, писав рекомендаційні листи. Без них не можна було відходити, бо в Україні могли б були прийняти таких осіб із застереженням. Він також приймав кур'єрів з Яемківщини та посилав туди інструкції щодо розподілу людей.
Зоя і Малуша повинні були надалі залишатись у Польщі. З відходом Орлана, вони мали виконувати доручення Стяга. Саме тому Орлан викликав їх на зустріч, щоб передати до Стяга зв'язок. Тепер вони проживали в Єлєній Ґурі - Зоя у свого родича Миколи Крупи, а Малуша з Роксоляною винаймали окреме помешкання. їхні призначення залишились незмінними: Зоя мала доставляти літературу до Варшави, Малуша - до портових міст. Орлан вирядив їх з пакетами літератури в польській, англійській і французькій мовах, дав їм по кільканадцять тисяч злотих на подорожування і, якщо треба, на прожиток, і вони від'їхали від нас. Попрощалась я із Зоєю та Малушею, моїми найкращими подругами з підпілля на Закерзонні. Правда, відколи вийшла заміж, моє спілкування з ними трохи остигло, не було вже таке інтимне, як давніше, коли ми, особливо з Зоєю, ділились наитрепетнішими думками, помагали одна одній. Тепер стало жаль розставатись. Навряд чи зустріну ще в житті котру з них. Я відходила в Україну, а вони і Христя залишались тут. Інші, як ось Рома, були вже заарештовані.