Тут, у Перемиському н-ні, Орлан залишив надрайонового Тараса враз із людьми його охорони і районового СБ Орача з боївкою, що була під командуванням Сокола. В додаток до своїх завдань, Сокіл надалі залишався зв'язковим через польсько-українську границю. Не відходили також районовий Пере-мищини Олег і бойовик Степовий, який перебував донедавна в нашій групі.
З огляду на трудну переправу через границю, треба було залишити на Закерзонні Уманця, або як ми всі його звали - Професора. В тій порі він перебував у групі Григора або Орача, і нераз йому доводилось бути очевидцем збройних сутичок з польським військом. Одного разу військо наскочило якраз тоді, коли він перезувався. Відступаючи з місця постою, Уманець загубив чоботи. Після того ходив довгий час у постолах, що сам собі пошив, бо не було де дістати інших чобіт. З усіх повстанців його мені було шкода найбільше. Сама небагато краще за нього виглядала, мешти, в яких втекла з Кракова, геть розлізлись на росі і дощах. Одначе нам, молодим, легше було терпіти невигоди, а Уманець був хворий на ноги і не міг багато ходити, дарма що йому було не більше сорока. Ота партизанка далась йому добре взнаки. Проте він прекрасно тримався і не падав духом. Бували дні, коли нас навідував голод. Саме у важкий час Уманець поводився так шляхетно, що з нього міг брати приклад не один молодий, здоровий. Утратив же він силу в ногах від часу поранення гранатою під час нещасливого випадку.
Навесні 1945 року Уманець та група повстанців квартирували в лісі над Берендьовичами й увечері зайшли в село. Зайшовши в одну хату, застали там кількох селян, що попивали самогон. Уманця вже знали в селі, тож він став роз'яснювати дядькам, що вони нищать собі здоров'я самогоном. Тим часом господиня приладнала йому харчів, щоб узяв із собою в ліс, і він, в розпалі переконування пияків, не роздумуючи, розпихав по кишенях її дари. Професор не був військовою людиною, не вмів обходитись зі зброєю, все ж мусів мати її, хоч би для самооборони. На те повстанці дали йому малу пістоль, "сімку", і гранату та навчили, як з ними обходитись. А він у кишеню, де тримав гранату, напихав цибулі, часнику і так перейнявся розмовою із селянами, що не зчувся, як відбезпечив гранату. Витягати її з кишені було запізно, і навіть якби йому це вдалось, граната розірвалася б в руках, а в хаті було разом до десятка людей.
Хоч не військовик, Уманець зрозумів загрозу. Ще крикнув накінець: "Прощайте, не пийте горілки!" - і вибіг надвір.
Граната була в задній кишені штанів, за яку він тримавсь рукою.
Ледве встиг вибігти з хати, як граната розірвалась, вирвала йому стегно, розторощила долоню та завдала інших ран. У підпільних умовинах, без лікарської опіки, неможливо було їх вилікувати. Уманця треба було відвезти до шпиталю. Ним зайнялись підпільниці з УЧХ, головно Ярослава Крижанівська, її псевдо Ярка. Вона також організувала й доставляла ліки до шпитальок у Пе-ремиській окрузі й допомагала раненим. Ярка знайшла лікаря Михайла Макаруху, який допоміг їй примістити Професора у шпиталі в Перемишлі. Підшукала вона також медсестер-українок у шпиталі. Після операції дівчата з УЧХ примістили хворого на приватній квартирі в Перемишлі, де його доглядав д-р. Макаруха, поки той не підлікувався. Опікувався д-р. Макаруха також іншими повстанцями, наражаючи не тільки свою працю, але й життя.
Зайнятись лікуванням Уманця не було легко, в місті влаштовувано облави по українських родинах, а він, хоч підпілля забезпечило його польськими документами, слова не вмів сказати по-польськи. Підозрюючи, що ранені упісти можуть лікуватись у шпиталі, УБ впадало туди і перевіряло автентичність пацієнтів. У тих критичних годинах Уманець повторював тільки два слова, які встиг засвоїти: Матка Боска, і чекав, чи не арештують його. Видно умилосердилась над ним "Матка Боска". Підлікованого трохи, дівчата перевезли його на село, і там він виздоровлював.
Однак Уманець уже ніколи не міг ходити далеко. Офіційно працював у пропагандивному осередку Перемиської округи, але фактично Орлан безпосередньо давав йому різні роботи. Оба часто зустрічались, і їхня тісна дружба була їм обопільно корисною. Професор, бувало, заявляв з гордістю, що Орлан його найкращий друг. Крім редакційної праці, Уманець часто викладав на різних вишколах УПА.
Повідомлення, що він залишається на Закерзонні, Уманець прийняв спокійно, однак із сумом. Увесь час тужив за Україною, так дуже хотів туди відійти, що мене аж серце боліло, коли прощалась з ним. На Закерзонні він і загинув. Вже з України Орлан робив спроби точніше довідатись про його долю, та даремне - по ньому слід загинув, як і загинув по неодному повстанцеві на Закерзонській землі після смерти Стяга.