Було якраз свято Успіння Богородиці, коли ми заднювали в лісі на горбку, майже над самою границею. В долині протікала річка Вігор, а кількадесят метрів за нею простягалась границя. Далі смугами лягли городи, за ними хати, вулиця. Це село - Військо. Упродовж дня ми обсервували крізь далековид рух на кордоні та в селі. День був соняшний, вулицями проходжувались святково вдягнені дівчата, а на призьбах хат сиділи старші жінки. Молодих чоловіків не було видно, багато їх з того села, як і з довколишніх, воювали в УПА, а тих, що залишились, змобілізовано до ЧА. Сокіл розпізнавав дівчат, це ж його родинне село. День тягнувся в безконечне, певне тому, що ми від ранку напружено чекали вечора. Ми гляділи на зорану приграничну смугу, на дроти, думаючи: "Чи перейдемо?" Вже який Сокіл завжди зрівноважений, але я запримічувала, що й він хвилюється. Тож запитала:
— Завжди денервуєтесь при переході кордону?
— Важко бути зовсім спокійним... Розуміється, інша річ, коли переходиш лиш сам, з боївкою, а йнакше, коли перево диш людей, тим більше когось з провідників. Та й ви, жінка...
Тільки добре смерклось, ми, перечекавши, як пройде патруля, вирушили до границі. З нами днювала також Орачева боївка. Бойовики мали із собою граблі, щоб заскородити за нами сліди на зораній смузі. Також якщо б ми напоролись на кордоні на пограничну стежу, тоді Орач зі своїми людьми мав зайняти позицію, дати вогонь і вможливити нам відв'язатись від прикордонників.
Визувшись, ми переправились босоніж через Вігор, там вода лиш по кістки. Перейшли крізь зорану смугу, потім хильцем обережно просувались в напрямі городів. Передні перевіряли перед собою руками землю, де ступали ногою, щоб не зірвати ракетних дротів. Першим ішли Сокіл з Ігорем, вони намацували дроти, попереджали нас, і ми обережно їх переступали. Знаючи, де вже немає дротів, Сокіл сказав нам піднятись.
"Тепер бігом!" - скомандував, і ми побігли крізь городи в напрямі хат, де нас не можна було помітити від границі.
"Ну, одне вже за нами, але воно ще не все", - завважив Ігор. Задихані, ми витирали піт, що заливав нам очі.
Проходячи одним подвір'ям, стрінули господаря. Сокіл спитав, яка ситуація в селі.
- Хіба можна мати хоч одне свято спокійне? - нарікав селянин. - Лазять по хатах, щоб давати їм їсти або напитись чого. Ото жебрацька держава!
Ми перетяли село впоперек і знову вийшли на поля. Там терен горбкуватий, тут-і-там порослий корчами, деревами, поперетинаний ярами. В ньому добре маскуватись, партизанський терен, але важкий до маршу, тим більше, коли спішиш.
За який кілометр від границі простягалась дротяна засіка, заввишки метрів три і стільки ж широка, з обмотаними на всі сторони колючими дротами.
Хлопці несли зі собою дві пари великих ножиць. Поперетинали дроти, позагинали, зробили діру в засіці й нею ми поперелазили на другу сторону. Все це треба було робити швидко, бо впродовж ночі прикордонники їздили верхи і перевіряли, чи не зачепивсь на дротах який "враг отєчества".
Дві найважчі перепони були за нами. Недалеко ще лежало шосе, теж стережене, і треба підходити до нього рівним полем. Обережно ми підійшли - і шосе за нами.
А тепер знов бігти, якнайдовше, щоб якнайдалі відбитись від границі. Очевидно, прикордонники рано побачать сліди на ріллі - Орач не міг уночі заскородити так точно, як було перед тим, їх загорталось лиш на те, щоб нічна патруля не завважила і не перетяла нам дороги перед дротяною засікою. Побачить патруля також діру в засіці. Ми бігли аж у горлі пересохло, вся спина була мокра від поту, але бігу не сповільнювали, і не знаю, звідки бралась така нелюдська сила, бо ще й усі несли певний вантаж. Одна така ніч - це кілька років життя... Тепер щойно я повністю зрозуміла, чому Уманець, з його хворими ногами, не міг відійти зв'язком на Україну.
Відбившись якнайдалі від границі, вдосвіта зайшли в якесь село, заквартировуючи у двох сусідніх хатах, в які запровадив нас Сокіл. Потомлені докраю, голодні, але щасливі, що вже по тім боці. Упродовж дня відпочили і, нагодовані привітною господинею, увечері подались на домовлену Соколом зустріч зі зв'язківцями. На зв'язок вийшов Хмара зі своєю боївкою. Як і Сокіл, він був командантом зв'язку через границю, тільки з другої, української сторони. Тепер ми всією численною братією подались квартирувати в невеличкий ліс.
Ледве на світ занеслось, як ми почули шерех та тріскіт сухих галузок під ногами. Хтось був у лісі й наближався. Невже сексот запримітив нас та встиг уже повідомити МВД? Неможливо! Ми прибули сюди вдосвіта, замало часу, щоб стягнути на нас облаву, та й було б більше руху в лісі. На всякий випадок, коротке розпорядження - і зброя готова до пострілу. Двоє бойовиків Хмари висунулись на передню стежу, звідкіля доносивсь шерех, а ми всі залягли й чекали.