За кілька хвилин вернулась наша стежа, але не сама, а з двома жінками. Вони прийшли в ліс по гриби. Ми й забули, що саме тепер був сезон на гриби, так що до дев'ятої ранку найшло на нас з десять жінок. "і що з ними робити?" - турбувався Орлан. Не можна було їх тримати весь день. Затривожені відсутністю, їхні родини подумають, що їх половили прикордонники, нароблять руху, підуть розшукувати у районне МВД. А там зразу догадалися б, що якщо це не їхня робота, то повстанців і - до вечора облава на оцей лісок гарантована.
Одначе місцеві повстанці не хвилювались так, як ми, закерзонці. "Нічого журитись, це жінки певні, ми до них заходимо. Відпустимо їх додому, а вони ще й обід нам принесуть. Тримати їх до вечора було б гірше", - сказав Хмара. Орлан дуже нерадо пристав на пропозицію Хмари. ("Це ж безглуздя віддавати нас усіх в руки десятьом жінкам, і то з кількох сіл нараз. А ну ж котрась не витримає, виляпає перед сусідкою. Тепер тільки ранок і навіть нема куди вийти з того ліска...") Насправді ж не було іншої ради. Поговорили з жінками, попитали про новини в селах і відпустили всіх додому, перестерігаючи, щоб мовчали. Побачимо, це не вперше нам бути в руках цивільного населення.
Хмара знав своїх людей. Справді, сполудні вони стали знову "насувати" на нас, кожна з кошиком по гриби, а в ньому і курка, і борщ, і вареники, печені пиріжки. МіЙ Боже, не обід, а бенкет! По місяцях голодного життя ми втинали аж за вухами лящало, прихвалюючи притому господинь, а вони: "їжте, хлопці, на здоров'я, вам треба багато сили. Доки в нас ще своє, поділимося з вами".
Одна з дівчат найбільше доглядає Ігоря, який сипле, як з рукава, жартами і не дає нам спокійно з'їсти. "Годі, Ігоре! Мене живіт розболівсь зі сміху" - дорікаю йому. Однак даремне, він такий удався. Вже як безнадійно було влітку, а він навіть тоді, серед облав, умів відмічувати щось комічне і своїми дотепами вносив дрібку розради.
Ми вже пообідали, жінки порозходились, а дівчина, що доглядала Ігоря, не спішилася відходити. Вона шпортала прутиком листя на землі, отягалася, хотіла щось сказати, але не знала, як почати. Врешті відважилась:
- Підіть до того вдівця, - назвала його ім'я, - і накажіть йому, щоб залишив мене в спокої. Життя від нього не маю, вже й не знаю, куди мені дітись. Хоч не виходь на вулицю. Була я недавно на весіллі, а він як причепився, то й потанцювати не дав з іншими хлопцями. Хіба мені його треба? Та я за нього не вийшла б, щоб він один був на світі, - і принадливо кидає очима на Ігоря. Той добре розуміє її мову, але удає, шибеник, відповідає повагом:
— Та не цурайтесь так його. Може, він і добра людина, буде вас любити. Бачите, тепер хлопців зовсім обмаль...
— Не хочу його і кінець! - аж благала очима.
Не знаю, чи Ігор поміг дівчині відв'язатись від жениха, але оті розмови з жінками, їхні звіряння нам своїх клопотів, і взагалі зв'язок з народом, були нам дуже важливі. Повстанець без населення, що йому симпатизує, як риба без води - не проживе.
Цього вечора ми розійшлись із Соколом та його бойовиками. Вони вертались на Закерзоння, тобто через ніч знову мали переходити границю, а наш маршрут був на південний схід, у Карпати, де Орлан мав зустрітися з членами Проводу ОУН, Петром Полтавою і Осипом Горновим. ... Востаннє кріпко тиснемо одні одним долоні. Він, стрункий, вродливий, справжній сокіл, усміхається своєю чарівною усмішкою. Ми були знайомі більше двох років, зустрічались нераз, коли приводив кур'єрів чи проносив пошту з України. А відтепер наші дороги розходилися, мабуть, назавжди.
Була осінь, а настала зима, і Сокіл враз зі своїми бойовиками загинув таки в своїм родиннім селі, Війську. Та куди б я не проходила, коли вчула, як повстанці наспівують Думу про Сірка, перед моїми очима виринав усміхнений Сокіл, безстрашний зв'язковий через кордон, лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 1 кляси.
Опинившись серед місцевих повстанців, ми розпитували про їхні обставини життя й боротьби, про ворожі акції, бож відтепер нам доведеться діяти в тій самій дійсності. Це пограниччя, отже їм доводилось важче за всіх, мусіли воювати не тільки з військами МВД, але й з прикордонниками.
Повстанці Добромильщини - це особлива порода партизан. "Прикордонники", як ми називали їх на Закерзонні. Командант боївки Хмара був у сороківці, лисий, з довгими козацькими вусами. Мав різку вдачу і був відважний до нерозсудливости. Він знав границю як свою долоню, може й краще за Сокола. Проте при переправах мав куди більше за Сокола сутичок з погранвійськом. Якщо пощастило йому пройти без сутички, то, коли вже опинивсь на зораній смузі перед границею, звідкіля рукою сягнути до Закерзонських лісів, вистрілював кілька ракет, викликуючи алярм на прикордонних заставах. Через кільканадцять хвилин прикордонники вже гарцювали на конях уздовж границі, проклинаючи повстанців, а Хмара залягав з хлопцями в лісі й.любувався їхньою люттю. Допіро після того подавався далі. Коли ж напоровся на границі на патрулю, то, крім мови куль, ще й лаяв їх на чому світ стоїть.