- Навіщо розконспіровуєш місце переправи? - звертали, бувало, йому увагу.
- Нічого я не розконспіровую, ранком і так побачать, що переходив, - відповідав.
У боївці Хмари був хлопчак, років чотирнадцяти. Він любив його як рідного сина. До батьків заходили повстанці, і за те большевики їх вивезли на Сибір, а хлопчина втік і зголосився в повстанці. Хмара розказав нам, яку пригоду мав його наймолодший козак два тижні тому. Він враз із двома повстанцями заднював у селі, на горищі в одній хаті. Коли вже смеркало, господиня попросила їх до хати повечеряти. Першим зійшов до хати хлопець, а Хмара з другим ще затримались на горищі. Аж тут зайшли в хату двоє прикордонників. Побачивши хлопчину зі зброєю, намагались відібрати її від нього, а його взяти живим. Але малий не злякався, вистрілив два рази, поранивши одного з них в живіт. Той повалився на долівку, зате другий прискочив до хлопця, вхопив автомат і тягнув до себе. Був би напевне вирвав хлопцеві зброю, але наспів Хмара і прикінчив прикордонника. Оце й було бойове хрищення його наймолодшого вояка.
У боївці Хмари був теж Чорнота, брат Уляни з Селиськ, районової УЧХ Мостиського р-ну, що обняла цей пост після мого відходу з Мостищини. Уляну зловили ґебісти під час облав і засудили на 25 років тюрми і концлагерів. Чорнота був тихої вдачі. Замість одягу, носив у торбі повно книжок, і вдень, коли інші розповідали собі всячину, він витягав з тої торби книжку і затоплювавсь у ній.
Хмара допровадив нас зв'язком у Самбірський район, де вже чекав нас районовий Інгул зі своїми бойовиками. Інгул був наш давній друг, односелець Птаха. Вони - вірні приятелі ще з юнацьких років, і зростом однакові, і вдачами - палкі, поривні, нескладні. Коли з кимось подружать, сорочку з плеча віддадуть, прийдуть завжди з поміччю. Але коли не злюблять, не вміють затаїти своїх почуттів, зразу покажуть. Тож, як можна було сподіватись, Інгул розцілував нас палко, зі сльозами радости в очах.
Ми стали розповідати йому про події на Закерзонні, нашу переправу через кордон. Він нас слухав, однак нетерпляче, наче б чекав ще іншої вістки. А тут Орлан і Птах, раді зустрічі, розговорились і не догадуються, що він сидить як на тернях і насамперед хоче довідатись, чи його жінка вже народила дитину. Пішла я на порятунок, перериваючи розмову, взяла його долоні в руки: "Поздоровляю, у вас народилась донечка". Він аж затремтів зі зворушення. Тоді зірвав шапку з голови, кинув угору, тиснув нам ще раз долоні, сміявся і плакав з радости. Я не бачила в житті щасливішого батька, як Інгул тоді. В них уже двоє дітей повмирали немовлятами, і вони дуже надіялись на оту третю дитинку. Ми пробули з його групою три дні, поки не наблизилась дата нашого відмаршу зі зв'язківцями на схід. Звірився мені, що попросить свого провідника, щоб відпустив його перезимувати на Закерзонні.
Та не довелось Інгулові побачити свою новонароджену дитину, не судилось навіть здалеку втішатись родинним щастям. Усього через кілька днів після нашого відходу він загинув. На хату, в якій заквартирували їх трьох, наскочило ранком військо МҐБ. Мабуть, сексот підгледів, як вони зайшли туди, і доніс. Оточили хату і намовляли їх здатись. Не маючи шансів пробитись білим днем з оточення, вони відбивались з горища, поки не вистріляли весь запас амуніції, залишаючи останні набої для себе... Одначе про це ми довідались щойно за кілька тижнів, коли були вже в глибині Карпат.
А вона там, у Перемишлі, далі чекала вістоньки. І сьогодні наче бачу їх, двох вагітних жінок, Ірину, дружину Інгула, і Лілю, що приносять нам харчі в ліс. Кожного разу, здоровкаючись з нами, з її очей пробивалось одне і те саме питання: "Чи живий мій чоловік?" Потім, вичуваючи, що нічого поганого не прозраджуємо, вспокоювалась і ніби принагідно запитувала, чи не принесли "щось" для неї. Мала на думці листа-записку, бо Інгул інколи висилав до дружини листа підпільною поштою. А як одержала записочку, скручену тісно цигаркою, пропочену в кишенях кур'єрів, з пообдираними кінцями і затертою адресою, сонцем сіяла, тримаючи її в руках. Тоді відходила трішки подалі від нас і прочитувала, скроплюючи лист сльозами. Ото й було все її щастя, химерне, невловиме. Жінка повстанця одного лише благала в Бога і долі - щоб чоловік залишився живим. Все інше в її обставинах, як багатство, слава, достатки, не мали вартости. Тим часом одружений повстанець у тих ненормальних обставинах нічого, крім тривоги, не міг дати своїй дружині, його бо доля окреслена в пісні: "Здобуду волю, то вернуся, а не здобуду, то... не жди".