Ще в Самбірщині на зв'язковій лінії Орланові доповіли, що в лісі, недалеко від нас, квартирують сотні Хріна й Мирона, які недавно з боями прорвались через границю з Лемківщини. З ними прийшли також дві районові УЧХ на Лемківщині - Марта і Марійка. Як і вся УПА на Закерзонні, ці дві сотні пройшли пекло, поки опинились тут. Орлан, як тільки його повідомили про їхню присутність у лісі, зараз же ввечері пішов до відділів. Він побув серед вояків день і наступної ночі вернувся. Я спитала про дівчат.
— Нічого, тримаються, але Марійка прибита. Вона надіялася зустріти тут Мара. - Щось подумав, потім додав: - Вишлю їх обидві з поштою за кордон, ще цієї осени, як тільки дійду до ГОСП'у.
— Ти що, таж зима за дверима. Як їм тепер переходити границю і пробиватись пустими селами на Закерзонні?
— Границю перейдуть зв'язком, а там у них є ще знайомі родини, поможуть. Не буде їм дорога легкою, але, якщо пройдуть, будуть жити вільно на Заході, а загинуть... Тут теж загинуть або й гірше - попадуть живими в руки. Зрештою, вони радо згодились на мою пропозицію.
"Туди подався Мар, а Марійка його наречена", - пояснила я собі по-своєму.
Орлан вернувся не сам. З ним прийшли до нашої групи сотенні Хрін і Мирон. їх викликав на стрічу майор УПА Полтава, так що нам складалась одна дорога. Тож Орлан вирішив іти разом. Під час дороги, коли вдень відпочивали, вони розповідали нам про жахіття, що пережили їхні сотні протягом усього літа під час бльокади на Лемківщині. Переслідувані численними військовими з'єднаннями, вони в безнастанних сутичках промощували собі траси перемаршів, з боями здобували харчі, а також з боями пробивались через границю. Вже й по цім боці, в самбірських лісах, їхні сотні набагато частіше зводили бої з військами МВД, ніж місцеві повстанці. Головною причиною такої ситуації було більше згуртування людей, яким важче законспірувати місця постоїв і прохарчуватись, тоді як місцеві відділи діяли меншими групами. Про свої пережиття і пригоди Хрін написав у спогадах.
"Стара война!" - радувався Хрін, коли ми зустрілись. У нього був прекрасний настрій. Після всього пережитого він почувався героєм серед місцевих повстанців. На його радісне почуття також вплинула у великій мірі вістка, яку недавно одержав у пошті, - УГВР повідомляла, що він нагороджений найвищим відзначенням - Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1 кляси. Все одно, його надмірна веселість якось дряпала мене по душі. Ніхто з нас не падав духом, тримались бадьоро, деколи жартували, сміялись, але на всіх нас, "закерзонцях", був помітний слід важких переживань. Кожний з нас утратив близьких друзів. До того ж, я була повірницею найбільшої таємниці санітарки Богдани, таємниці, яку знав Хрін. Ця незвичайно шляхетна дівчина не тільки врятувала Хрінові руку від ампутації, заліковувала йому та його воякам рани, але й студеними зимовими ночами продиралась лісами до гірського села, щоб занести харчі його донечці та дружині, знаючи що він далеко, на Лемківщині, і не в силі їм допомогти. Робила це з любови до нього і мучилась, почуваючись винною. Хрін не був щасливо одружений, але ніжно любив дитину і журився її долею. Тепер я дивилась на нього і думала, що й Богдана не залишила глибокого сліду в його душі.
Не завжди так бадьоро тримався Хрін на Закерзонні. До Орлана приходили звідомлення з Лемківщини, з яких довідувався, що в тій диявольській ситуації Хрін нераз впадав у депресію. Такий він тоді ще був - горів і погасав, блискучий командир, але повний несподіванок. Він був цікава людина, поєднання вояка і поета. Ніхто не вмів розповісти про свої бойові пригоди так кольоритно, як Хрін. У його боях, крім вояків, була заангажована вся природа - сонце, вітер, звірі, пташки, а вже найбільше ліс. Слухала нераз його, і вчувалося "Слово о полку Ігоревім", лише без "Плачу Ярославни". Щойно коли Хрін опинився в Україні, важкі не партизанські, а вже підпільні умовини боротьби остаточно викували і завершили Хріна-революціонера, бо вояком він був давно.
Ми ішли разом до річки Стрий. Враз зі зв'язківцями наша група начисляла шістнадцять чоловік. Тут умовини підпільного життя були вже дуже важкі. Одначе хлопці не падали духом, знаходили час пожартувати. Тоді вони мали найбільше клопоту зі мною, бо я ще не навчилась тихо сміятись.