"Тихше", - шипів до мене Орлан. І починались нарікання на жінок: "вони" всі рішуче заголосно говорять, а ще голосніше сміються і тим розконспіровують місця постоїв та криївок, "вони" вічно папляються у воді, як качки. Недавно ось завели собі в Карпатах нову моду носити штани і светри, як амазонки які, і навіть не приступай до "них". Першу скрипку в таких дискусіях грав надрайоновий референт СБ Самбірщини Зимний. Вже такий був дотепний, так воно все йому плавно виходило, що хоч мене злостили його жарти, але не витримувала і вибухала сміхом разом з усіма хлопцями. Йому вторував наш Ігор, зрештою, ніхто з них не лишався в боргу. Я, отже, мала проти себе одностайний фронт і з усім завзяттям обороняла жіночі позиції. Часом мене й боліли їхні немудрі жарти, жінкам у таких умовинах доводилось терпіти багато невигод, а тут ще й вислуховуй усякі дурниці, кинуті на нашу адресу.
Проте гніватись на хлопців не могла, бо в глибині серця я їх розуміла. Голодній кумі хліб на умі, тільки мали потіхи, що пожартувати собі. Молоді вони і зреклись багато з того, чим втішались їхні ровесники в нормальних умовинах життя. Були нам вірними друзями, копали для нас бункери, ходили в забльоковані села, щоб роздобути нам харчів, виносили поранених з поля бою. Та й тепер ось пожартували собі, здорові, а побачивши, що починаю лагодити вечерю, одні чистили картоплі, інші йшли по дрова, а до мене: "Ви лише кажіть, що робити, а ми вже самі..." Коли ввечері ми вирушали в дорогу, то підходив котрийсь з них: "Дайте мені свій наплечник". - "У вас є свій, сама понесу". - "В горах важко маршувати, втомитесь", - і брав від мене наплечник. Спрагнені в дорозі, коли залишилась остання баклажка води на всіх, найперше давали мені. Те саме було при переправах через річки чи болота - всюди помагали. Вони щирі, безпосередні, як рідні брати, і мені, прости Боже, легше з ними дружити, як з жінками. Ті переважно комплікували все та вже надто суб'єктивно підходили до всіх справ. Так що, може, воно й правда, що з нами, жінками, більше мороки...
Улюбленою розривкою для повстанців також була пісня. Вірна супутниця всього нашого тернистого шляху, вона змінювалась, залежно від обставин, але ніколи нас не покидала. Спочатку гриміла бойово у відділах УПА, потім у суворіших підпільних обставинах ставала поважнішою, змістом глибшою. З часом найчастіше можна було почути історичні пісні, думи й замітніші народні пісні. Вони витіснили з репертуару повстанців стрілецькі пісні з доби Визвольних змагань, а навіть і повстанські марші.
Одного разу, коли після відправи, яку провів Орлан з місцевими тереновими провідниками, вони зі своєю охороною вже збирались відходити від нашої групи, Хрін запропонував заспівати разом на прощання. Він дуже любив співати. Пісня була його пристрастю, хоч не втішався особливо гарним голосом. Стали гуртом, і один з них тенором затяг сольо Думу про Сірка, Як дійшло до: "гей, димом небо вкрило" - влились усі голоси, і могутня чарівна дума полинула серед лісу. Я слухала заворожена, міркуючи: "Стрінулись уперше в житті, ніхто ними не диригує, не подає ноти, навіть не знають, хто яким голосом бере, а, як заспівають, аж мороз іде поза шкуру. Хоч того дару нам не пожаліла природа".
- Ну, завтра тут напевне буде облава, - завважив Птах, коли закінчили співати.
- Але вже нас тут не буде. Якщо чули нас селяни або пастухи, то тільки раді були, що ще співаємо, - відказав надрайоновий провідник Самбірщини Зов.
Повстанець відмовився від багатьох речей, однак не міг відмовитись від усього, бо тоді він перестав би почувати, просто перестав би бути людиною.
За тих кілька днів спільного квартирування ми зжились з групою Зова більше, ніж з іншими повстанцями по дорозі. Я особливо подружила з Тарасом. Він був у вишитій сорочці, і це помогло мені пригадати собі його з львівських часів. За німецької окупації Тарас був студентом львівської політехніки. Завжди носив чудово вишиті сорочки, стрункий, чорнявий, дуже вродливий, з ніжними рисами обличчя. На жаль, Тарас хворів на туберкульозу. На його щоках горів нездоровий рум'янець, головно над ранком, коли був перевтомлений нічними маршами. Однак тримався бадьоро, ніколи не жалівся і навіть у незавидних підпільних умовинах займався інтелектуальною працею. В ту пору він працював над темою "Українське право", вже систематизував матеріяли з княжої та козацької доби. Писав це минулої зими і думав закінчити наступної, бо влітку, працюючи в терені, не мав часу присвячуватись писанню. Тарас попросив Орлана прочитати його конспект і висловти свою критичну думку. Мені було цікаво опісля почути опінію Орлана.