"Це нелегка тема, і Тарас не має можливости опрацювати її глибинно. Він не має доступу до потрібних джерел. В наших умовинах не можна й думати про підготову такої праці. Він хлопець розумний і навіть те, що напише, буде цікавим для рядового підпільника, а головне молоді, яка не має доступу до добрих книжок", - міркував Орлан.
Надрайоновий СБ Зимний був розважна і життєрадісна людина. Розповідав нам багато про емведівські прийоми, їхні способи вербування агентів, особливо з-посеред дівчат. Цікаві були його відносини з начальником обласного МВД у Дрогобичі, Сабуровим. Той писав до Зимного листи і залишав у запідозрених хатах. Писав, що знає, в які села заходять повстанці групи Зимного, навіть подавав дати, коли вони там були і коли прийдуть знов. Іншим разом писав, що Зимний даремне підозрює такого то селянина в агентурній роботі, також, що ще цього року зліквідує такого то повстанця і називав псевдо. Взагалі листи Сабурова були безличні, само-впевнені, писані з метою психічно тероризувати Зимного, а також з наміром посіяти недовір'я до населення, а то й у самому середовищі повстанців.
Слухаючи його, ми, "закерзонці", здивовано вигукували і твердили, що в нього є "внутренник", або агенти серед людей, до яких заходить. Зимний лише посміхався: "Все перевірене". Видно було, він мав свої пояснення, але не поділявся ними. Сабуров навіть "просив" Зимного "свіжої літератури". Зимний йому відписував, мабуть не менш зухвало, як писав Сабуров до нього, і до листа долучав свіжу літературу. Нехай читає, ми не ховали наших писань, вони були в нас найсильнішою зброєю.
Проте ми знали, що наша правда не впливає на сабурових, у них були свої інтереси. Він не тільки що належав до панівної кляси большевицьких вельмож, але ще й був російським шовіністом. Обласний начальник МВД - це наймогут-ніша фігура в області, особливо в теренах дій повстанців, сильніша навіть за секретаря обкому. Свою владу сабурови заздро берегли за всяку ціну, й оце почуття всевладности було сильним імунітетом проти таких моральних вартостей, як правда і справедливість.
Зов, на відміну від Зимного, був тихий, діловий, не говорив багато. Проте підзвітні уважали його справним організатором.
Військовий референт надрайону був віком у пізній сороківці, високий, смаглявий, з вусами, густими бровами і лагідним голосом. Не запам'ятався мені його псевдонім, але розповідали, що він був ще членом УВО і став членом ОУН від її заснування. Серед повстанців був як батько, добряга, тільки усміхався, як хлопці жартували. Під ту пору ходив дуже зажурений. Недавно МВД арештувало його жінку, що проживала під прибраним прізвищем. її вже засудили в Дрогобичі й невдовзі мали вивезти на заслання у Сибір. Він старався передати їй теплу одежу, бо, крім нього, не мала більш нікого з родини. Був взірцева людина, його заслуги відзначено у статті, присвяченій 20-річчю ОУН, уміщеній у випуску Бюро інформації УГВР. Зважаючи на вік, керівники запропонували йому відійти за кордон, на Захід. Він відмовився, хотів залишитись до кінця на полі бою.
Далі на лінії зв'язку на схід ми ще зустрілися із заступником окружного провідника Дрогобицької округи Славком. Він, колишній студент медицини, вище середнього зросту, русявий, років під двадцять п'ять. Славко був трохи інакший за інших. Мені здавалось, що він психологічно ще не зовсім переставивсь у партизанський світ, зберігаючи багато звичок зі студентського та взагалі міського життя. Постійно підходив до мене, жартував, ми багато говорили, згадуючи колишні роки. В такі хвилі я завважувала: мої друзі із Закерзоння, Птах, Ігор і Буква, ображаються, що я не звертаю на них уваги. Вони хмурились, тоді відходили набік і шепотались між собою. Маючи, однак, товариство дотепного і пристійного Славка, не надавала їхній поведінці багато ваги. Тим менше звертав на них увагу Орлан, що був постійно зайнятий людьми, яких зустрічав на трасі зв'язку. Але по кількох таких "таємних нарадах", мої друзі пішли, схвильовані, до Орлана й попросили вділити їм час на розмову.
- У чому справа? - спитав здивований Орлан.
Вони стали жалітись, що я цураюсь їх, розмовляю переважно з іншими, бо ті - провідники і замітніші за них. Може, вони, тобто хлопці, не вміють так панькатися, як дехто (натяк на Славка), може, не кланяються з вихилясами, але у важких хвилинах були і залишаться кращими за інших моїми друзями...
Були такі певні, що Орлан їх зрозуміє і не займе моєї сторони лише тому, що я його дружина. Птах добре знав, що якраз тому Орлан ставив до мене більше вимог, як до інших, і скоріш перетягне струну в їхню сторону, як у мою. Тим разом, однак, помилились. Орлан усе запримічував, навіть як і не мав часу для нас, "своїх". Він не бачив великої провини в тому, щоб поговорити з новими, нераз дуже цікавими людьми. Все одно Орлан закликав нас усіх і переказав мені почуте. Ті скарги мене не лише заскочили, але й заболіли. Ще на Закерзонні ми близько здружилися, і мені й на думку не приходило, щоб давати іншим перевагу над ними, а вони ось що...