З незначного, здавалось, випадку ми всі засвоїли значну науку. Я глибше усвідомила собі, що не слід легковажно сприймати правдиву дружбу, її, як любов, треба плекати. Хлопці теж почувались ніяково за свою дітвакуватість, як це окреслив Орлан. Ми, однак, скоро про це забули, бо всі хотіли забути.
Зв'язківці довели нас лісами у Скільський район, до кущового Бора. Йому було близько 38 років, розсудливий, лагідної вдачі, походив з котрогось Синевідська (було Вижнє і Нижнє) або з Коршева. Звідси Орлан написав листа до члена Проводу ОУН Петра Федуна - "Волянського", відомого ширше під його публіцистичним псевдонімом Петро Полтава, повідомляючи, де він перебуває. Ще на Закерзонні Орлан одержав від Тараса Чупринки наказ іти до Полтави і Горнового, які мали помогти нам перезимувати в Карпатах. Через кілька днів від Полтави прийшла відповідь. Орлан і я мали прибути до бункеру Головного Осередку Пропаганди, а хлопців залишити в кущі Бора.
Наступного вечора ми розпрощались з нашою охороною і сотенними Хріном та Мироном. Тут, у кущі Бора, вони чекали на стрічу з Петром Полтавою, який також займав пост начальника політвиховного відділу ГК УПА. Через день або два після нашого прибуття до бункеру Головного Осередку Пропаганди Полтава виходив на стрічу до Хріна і Мирона.
Ще тієї ночі ми переправились убрід через річку Стрий біля Синевідська. Річка рвучка, з кам'янистим дном, і вода в горах у жовтні вже ледяно холодна. Перед нашими очима в місячному сяйві розгорнулась казкова долина річки, сторожена з обох боків лісистими горами. По тім боці змінились зв'язківці й повели нас глухими борами у верхи гір. Йшли всю ніч, затримуючись лише раз у порожній колибі. Перепочили, ще раз замінились зв'язкові, і ми рушили далі. Щойно над світанком добилися до ГОСП'у.
У ГОЛОВНОМУ ОСЕРЕДКУ ПРОПАГАНДИ
Повстанці, що жили в карпатських бункерах, працювали вдень і тим заощаджували на нафті, якою освітлювали житла. Цієї ночі, однак, лямпа горіла всю ніч і ніхто не лягав спати, очікуючи нас.
Тоді, як звичайно серед повстанців, радісні вітання, наче з давніми друзями, хоч ми зустрічалися вперше у житті. Полтава розпитував про дорогу. Опісля повідомив, що Горновий недавно відійшов на зимування до іншого бункеру, але через кілька днів прийде назад на короткий час, щоб зустрітись з нами.
Крім Полтави, ми тут застали ще двох працівників ГОСП'у. Це були Херсонець, мова якого зраджувала, що він зі Східньої України, і Доля, відома під літературним псевдом Марія Дмитренко, авторка збірки новель На смерть, не на життя. Проживали в бункері ще дві секретарки Надя і Дарка, а теж охорона, командантом якої був Мирон. Вона не тільки цілодобово охороняла бункер, але й обслуговувала зв'язки і доставляла харчі.
В Україні повстанці вже знали про виселення польським військом українців та акції проти УПА і підпілля на Закерзонні. Тож стали випитувати нас про викорінювання з батьківських земель українського населення та про долю повстанців на тих землях. В розпалі розмов жінки, однак, не забули, що ми втомлені з дороги і голодні. Незабаром рознісся по бункері запах лаврового листка і на столі з'явилась, розлита в тарілках, гаряча картопляна юшка. По скупому, здебільшого холодному харчуванні в дорозі, гаряча вечеря здавалася справжнім бенкетом, нагадувала нормальне життя, де споживалось їжу при столі.
Дарка опісля нагріла води, заслонила куток біля кухні параваном з рядна, і там я помилась. У дорозі ми завжди мали мило, воду, бо в Карпатах не бракує потічків. Проте теплою водою милася останній раз ще в травні, у Кракові. В лісі найбільш, що могла була собі дозволити, це загріти води, щоб обмити волосся. І тепер ось, у свіжій нічній сорочці Наді, лягти в ліжко (хай воно і збите з кругляків), спати визутою, без твердого пояса і пістолета, що нагризав боки, та ще й мати під головою подушку замість твердо випханої шкіряної торби, накритись коцом, а не палаткою, що сповняла всякі функції у лісі, зокрема носилось у ній кортоплю з села, - так спати, це була прямо розкіш.
"Десь я його вже бачила й зустрічала", - докучала настирлива думка, коли дивилася на Полтаву. Його постать, а більш усього обличчя були врізьблені в мою пам'ять, тільки не могла пригадати, коли і в яких обставинах зіткнулись наші дороги. Він був середнього зросту, худорлявий, як зрештою всі повстанці, і гарно збудований. Не був вродливий з лиця. Його риси справляли враження наче витесаних рукою скульптора у камені, неподатливому на детальне вигладження. Зате в нього були дуже промовисті очі. Вони променіли добром і шляхетністю. Коли зустрітися з його поглядом, він збережеться у пам'яті. Зодягнутий у мундир совєтського офіцера, цупко підтягнутий шкіряним поясом, з якого звисала кабура з пістолетом, назовні він мав вигляд військовика. Але насправді Полтава був наскрізь цивільною людиною.