Дарка, яка була молодша за Надю на три роки, походила з поблизького села Коршева. Батько її помер під час війни, був залізничником. Залишилась мати і малий братчик. Гарненька собою, з темним волоссям, що кучерявилось над чолом, і ямочками на щоках, вона виглядала беззахисно і дитинно. В підпіллі новичка, її забрав до свого бункеру наречений, коман-дант боївки в цьому кущі, після того, як їхню хату розконспі-ровано і Дарці загрожувало арештування. Він власне забезпечував ГОСП харчами. Коли ми прибули, його вже не було серед живих, загинув улітку 1947 року. Щоб не залишати Дарки з хлопцями, які влітку мали роботу в терені й мусіли б часто покидати дівчину саму в бункері, Полтава дав розпорядження привести її до бункеру ГОСП'у на деякий час. Тут вона писала на машинці та вела господарку.
Присутність дівчат у бункері мала також і негативний вплив на оточення, викликала конфлікти серед бойовиків з охорони. Коли їхні залицяння до машиністок не давали бажаних результатів, докоряли їм з іронією: "Думаєте, раз ви опинились тут, так дістанете командирів". Розуміється, це завважували Полтава й Горновий і старались теплим настав-ленням до хлопців злагіднювати їхню гіркість до дівчат.
Від Полтави ми довідалися, що МҐБ арештувало провідницю УЧХ Катерину Зарицьку ("Монету"). Про цей випадок він нам розповів приблизно таке.
Наприкінці літа того ж 47-го року Полтава вислав Надю з поштою до Тараса Чупринки. Вона мала передати її Монеті на визначенім пункті в Ходорові, біля Львова. Треба сказати, що в Ходорові Монета влаштувала в довіреній родині свого сина і деколи навідувалась до нього. Монета нераз бувала в ГОСП'і, тож знала Надю особисто. Вони зустрілись, Надя передала їй пошту, трішки поговорили і розійшлись. Відійшовши неподалік, Надя пристала біля вітрини крамниці, оглянулась. Вона бачила, як до Монети приступила якась жінка, вони привітались, розціловуючись. Виходило, була з нею близько знайома. Це все, що Надя бачила, а решту довідався Полтава вже з листа від Тараса Чупринки.
Того ж дня гебісти схопили Монету в Ходорові. Вона заховала при собі отрую, однак не мала можливости або не хотіла її зажити. Догадувались, що, можливо, принагідно зустрілась із жінкою Лемика, що проживала в Ходорові зі своєю дитиною. Жінка ця вже була арештована, потім її випустили, і, можливо, за нею слідкувало МҐБ. Зустріч з тією жінкою могла розконспірувати Монету. Однак це були лише здогади, покищо нічим не підтверджені.
Найприємнішою порою в ГОСП'і були вечори, коли сутінки сповивали темним покривалом гори. Емведівські групи ночами не оперували, навіть якщо вдень і нишпорили в лісах. Через те вечорами спадало нервове напруження, можна було більше зосередитись, перенестись думкою в інший світ. Тоді то відбувались в тому бункері цікаві дискусії, в яких брали участь Полтава, Горновий, Орлан, Херсонець і Марія Дмитренко, поки там була.
Вони говорили про перспективи підпільної боротьби в сучасній політичній ситуації, розглядали можливості її далі вести. Також задумувались над доцільністю величезних втрат, яких зазнавали ми і населення, яке нас підтримувало. Співрозмовники розглядали, чи існують інші можливості ставлення опору, які замінили б підпільно-збройну боротьбу і заощадили б у людських жертвах. Однак доходили до переконання, що в політичних обставинах, які існують у совєтській імперії, іншу, легшу форму боротьби неможливо застосувати. Такий висновок підтверджувало багато фактів.
Спроба залеґалізувати частину підпільних кадрів виявилась невдалою. При такій детальній перевірці органами МВД правдивости документів свіжопрописаного мешканця в кожній місцевості, перевірці його минулого, члени підпілля скоріш чи пізніш були приречені на виарештування. Навіть якщо б і пощастило зберегтись небагатьом з них, вони були б змушені жити так обережно, згідно із законами окупанта, що про будь-яку їхню заангажованість у діяльності нелегальної організації не могло бути мови. Цей засіб можна б ужити, з великим риском, тільки для збереження людей, а не як застосування нової форми руху опору. А боротись треба було, щоб не дати народові забути свого імени і не допустити до затрати його історичної пам'яті. Залишався, отже, лиш один спосіб боротьби: підпільно-збройний. В умовинах миру та суцільного незаінтересування світу українським питанням, такий спосіб боротьби був найважчий, потягав за собою дуже великі жертви, але він був єдиний і кращого вибору ми не мали.