Через деякий час мене перебрала від Ольги учениця вищих клясів, Нуся Стецько, під псевдом Сіра. Опісля мені стало відомо, що Нуся була провідницею Юначок на середню школу ч. 1. Вона далі вела зі мною вишкіл українознавства й рівночасно провела організаційний вишкіл, щоб запізнати мене із завданнями і програмою Організації Українських Націоналістів. Всі ці знання мали скріпити нас духово і підготувати до боротьби за незалежність. Програма й вимоги, що їх ставлено до юнака, зроджували у мені конфліктні почуття. Я подивляла тих, що здатні дотримати всіх норм, і сумнівалася, чи мені, з боязкою вдачею, справді місце серед тих обранців.
Нуся провадила вишколи цікаво, знала матеріял майже напам'ять. З її слів так і променіли віра у правоту боротьби, позитивізм та ентузіязм. Нуся накульгувала на одну ногу. Я ніколи не питала про причину її інвалідности, однак чомусь мені здавалося, що оця особиста трагедія чи нещастя лиш посилювали її віддану працю в підпіллі. Через те жаліла її в душі. Попри заангажування в Юнацтві, ми мали ще й товариське життя, тоді як Нуся присвячувала всі вечори й неділі сходинам з юначками. Із засвоюванням літератури я не мала труду, одначе, коли доходило до практичних вправ, коли треба було виготовити схему розміщення якоїсь споруди або розвідати, скільки затруднено робітників у якійсь там фабриці, мені бракувало винахідливости і я слабо виконувала такі завдання.
1940 рік нагрянув тріскучими морозами. Голодні львів'яни ночами вистоювали в довгих чергах за харчами й часто повертались додому з порожніми руками. Пограбоване надто високими державними поставками, село не в силі було підмогти місту. Вичерпався старий запас палива, і до голоду долучився ще й холод. Не маючи чим опалювати, у Львові позамикали школи, і молодь, що понаїжджала з сіл, вернулася додому. Тим часом у Задвір'ї вже зорганізовано повну середню школу, в якій ті, що повернулись зі Львова, закінчили наш шкільний рік.
Цей перший рік навчання під большевицькою окупацією позначений хаотичністю, особливо наочною в новозорганізо-ваних школах на провінції. На мої настирливі прохання, батьки врешті погодились на те, щоб я повернулася до Львова. Тож на наступний шкільний рік я пішла до середньої школи ч. 5, колишньої гімназії "Рідної Школи". Тим разом замешкала в гуртожитку на вул. Охоронок. Після здач поставок батькам не під силу було забезпечити мене, як раніше, приватною квартирою. В цім гуртожитку до війни жили польські дівчата з багатих родин, які відвідували польську приватну дівочу гімназію Уршулянок, що приміщувалася в тім же будинку. Тепер у гуртожитку назбиралось з кількох середніх шкіл дівчат різної національности - українок, польок та жидівок - біженців з корінної Польщі, яку окупувала нацистська Німеччина. Однією з них була Ніна Ґраєвська, батько якої до війни практикував як дантист у Варшаві. її родина втекла від німців на Волинь і поселилася в Дубні, де батько далі вів свою практику. Я заприязнилась з Ніною і часто вслухалася в її розповіді про минуле блискуче життя у Варшаві. Тоді залюбки наспівувала собі стиха завчені від неї романси:
Жила зі мною в одній кімнаті також моя одноклясниця Наталка Козакевич із Бібрки. Я з нею тісно заприязнилась, вона ввела мене в коло свого товариства, і ми всюди ходили разом. Наталка була старша за мене на два роки, низького зросту, з гарним клясичним обличчям, але надто повновида. Вік, повнота й поважна вдача надавали їй незаперечного авторитету між товаришками, одначе з тієї ж причини не мала вона багато успіхів у чоловічому товаристві.
Ми часто збирались у помешканні нашої подруги Люби Старки. Туди заходили також Льоня Сеник, Мирон Літинський, Славко Ґоть, Роман Куницький та ще дехто, товариші Любиного брата Богдана, студента першого року медичного факультету. Тепер, однак, Люба жила лише з матір'ю, привітною інтелігентною панею, яка по-материнськи ставилась до нас усіх. По смерті батька та з приходом большевиків їхнє матеріяльне становище стало дуже важке. До того ж зазнали вони великого горя, яке ще більше поглибило родинну трагедію.