Мене й надалі не покидала загадка, звідкіля я знаю Полтаву. Аж ось випала нагода, і все прояснилось.
Якось надвечір я вийшла в ліс трохи походити на свіжому повітрі, потім присіла недалеко бункеру на зваленій колись бурею ялиці. День був погідний і холодний, сонце вже хилилось до заходу, продираючись останніми проміннями крізь віття сосон. Ліс наповнювався смутним спокоєм, що завжди огортав ліси пізньою осінню, особливо надвечір, і я під впливом довколишньої природи сама перебрала його спокій і насолоджувалась кришталево чистим повітрям. Поринувши в думках, не завважила, коли з'явивсь Полтава і, побачивши мене, присів на ялиці.
- Відколи прийшла сюди, все намагаюсь пригадати собі, де вас бачила, і вже як ломлю собі голову, не можу встановити ні місця, ні часу, - сказала до нього. - Одне певне - воно було не в підпіллі, а десь і колись на "світі".
Він усміхнувсь своєю милою усмішкою:
- Може, воно було у Львові під час студій, а може... важко вгадати... Я з Брідщини.
- Ось звідки вас знаю! - зраділа я здогадкою. - Ви, напевне, їздили поїздом до Львова й, очевидно, проїжджали через Задвір'я?
- Звичайно, дуже часто, особливо за німців. Ви з Задвір'я? Тож ми земляки.
І ми стали згадувати ті поїздки в переповнених вагонах, пригадувати рідні сторони, батьків, рідню, прогулянки на Підлисся так, як би вже здавна знались. Чим довше говорили, тим більше я почувала, як між нами нав'язується інтимна нитка довіри. І хотілось мені, - і я помічала, що і йому також, - звіритись, розповісти про себе, про те, що виношувалось у пам'яті, плекалось у спогадах.
Сказав, що його ім'я Петро Федун, зі села Шнирів, Брідського р-ну, зауважиивши, що немає сенсу затаювати це переді мною. Його родину, а також сім'ю його старшої, заміжньої сестри вже вивезли на Сибір. Говорив, що мило згадує родину, в хаті завжди панували тепла атмосфера, злагода і взаємне пошанування. Були вони середньозаможні селяни, жили в поміркованих достатках, а що батько мав високу національну свідомість, у хаті не бракувало книжки та газети, і ще змалечку він, батько, привчав дітей користуватись ними. Батько втішався авторитетом у рідному, а також і в довколишніх селах, тому під час виборів населення вибрало його послом до польського парляменту, не зважаючи на перешкоди, які ставляла польська адміністрація.
Полтава розповідав мені все це дуже скромно, в його мові, сповненій любови до батьків і родини та вболівання за їхню страдальну долю, не було й нотки нахваляння. Я вірила кожному слову, бо, дивлячись на нього, не мала сумніву, що батьки мусіли ще в дитинстві дати йому чесні та шляхетні підвалини, коли він удався таким, як був тепер.
Його річник, він народився 1919 року, призвали в Червону армію 1940 року. Військова частина стаціонувала на Полтавщині. Там він запізнався з населенням і мав змогу приглянутись його матеріяльній нужді. Наявно, з першої руки побачив, до чого довела народ совєтська влада. Коли тільки міг, заходив до їхніх домів, розказував людям про життя їхніх земляків у Західній Україні та намагався притому освідомлювати їх національно. Був оптимістом щодо східніх українців, казав мені: "Дати їм хоч мінімум свободи, і народ потягнеться до свого, відродиться".
Закинутий на фронт під час війни, Полтава не збирався захищати совєтську тюрму народів. При першій нагоді він, враз з іншими червоноарміицями, здався в полон і надіявся, що німці відпустять їх додому. Не здавав собі справи, яке пекло готують нацисти полоненим. Обведені високим колючим дротом, у холоді, серед бруду, виморені голодом, заражені тифом і без лікарської допомоги, полонені сотнями вмирали. Вони були переважно його земляки, українці, які більш за інших солдатів не хотіли обороняти большевицький "рай" і масово здавались у полон. Те, що Полтава залишився живий, він завдячував батькам, їхнім впертим і розпучливим старанням, підкупам німецьких чиновників, поки врешті вдалось вирвати його з кігтів смерти. Казав мені : "З мене був залишивсь тільки скелет, обтягнутий жовтосірою шкірою. Коли приїхав додому, люди лякались на мій вигляд".
Пережиті ним і його товаришами місяці полону залишили на душі рану на все життя. Саме полон штовхнув його в ряди ОУН. Він, як і Горновий, і Орлан, по своїй природі не вкладавсь у збройну боротьбу. Але іншого способу в тій воєнній політичній ситуації не бачив: "За тими дротами, в полоні, я зрозумів, що ми мусимо боротись. У нас немає іншого виходу, якщо не хочемо зникнути з лиця землі".
Коли трохи віджив, скріпивсь на силах, записався на медичний факультет у Львові. Тоді Полтава став членом ОУН. Своїм журналістським хистом і чесним характером привернув до себе увагу керівних людей в Організації. Він став вибиватись на керівні становища, спочатку в Юнацтві ОУН, потім в УПА, ОУН і УГВР. Тепер, крім інших позицій, Полтава займав пост керівника Бюра інформації УГВР, 3 поновною совєтською окупацією підпілля знайшлось у набагато важчій ситуації, як було за нацистської Німеччини. Одначе Полтава у своїх писаннях ніколи не поминув поставити знак рівняння між нацизмом і російським "комунізмом" (імперіялізмом).