Накінці нашої розмови він ще спитав про долю батьків Марійки Юрчак. Вона походила з Медики, і Полтава знав, що я бувала в тих сторонах, бо давніш вони належали до Перемиської области. Звірився мені, що любив її: "Хотіла, щоб женився, а я не уявляв, як у наших ненормальних обставинах можна уділити дружині тепло й увагу, без чого немислиме подружнє життя. Вона й не чекала..." - додав і в словах його вичувалась гіркість.
Тоді й я розповіла йому про пережите колись і про теперішнє життя, власне, в тих ненормальних обставинах, де неможливо створити родинне тепло. Я також відкрила йому душу, говорила про речі інтимні й болючі, з якими не поділялась дотепер ні з ким, - говорила, бо відчувала, що він прийме мої почування чисто і зрозуміє все. Може, більше перед ніким не судиться аж так вивернути душу, може, на стежці життя більше не зустріну такої людини...
Через кілька днів ми мали відійти ще глибше в гори на зимування. Повертався до свого бункеру Горновий, а Полтава залишався тут. Та наше коротке знайомство не закінчилося на цьому. Він ще ластівкою влетить узимку в слідчу камеру і німою цидулкою пригадає мені наше знайомство. Журавлем прилине в поліські ліси, посилаючи з Карпат "привіт пані М.", і тими кількома словами зогріє душу, скріпить сили... З того часу я трепетно очікувала кожну першу весняну пошту, щоб між багатьма цидулками побачити одну, адресовану рукою Полтави. Такі знайомства не забуваються і не меркнуть навіть зі смертю. Вони зобов'язують на все життя.
Жовтень уже нанизав у намисто року свої два тижні, подуло холодними вітрами, й молочносірі хмари все більше обкутували верхів'я гір. Ми готувались відходити на зимівлю, аж тут випав перший сніг. Поки він лежав, ніхто з бункеру не сходив у села, і щойно через тиждень пішли хлопці до Коршева. Вернулись з поганими новинами. Коли лежав сніг, наїхало в села повно військ МВД, провели облави, а також засягнули облавами долішні смуги лісу. Вслід за облавами стали вивозити населення на Сибір. Як виявилось опісля, це був один з наймасовіших вивозів по всій Західній Україні. Під час облави в Коршеві, Дарчина мати, завваживши, що військо ввійшло на подвір'я, сховалася в сінях за дверима. Емведист доглянув її крізь щілину і пустив серію автоматних пострілів. Мати упала мертвою на місці.
Почувши вістку, Дарка різко скрикнула і, закриваючи руками зблідле, як полотно, лице, впала, підкошена, на ліжко.
... Її невтішний плач виривався з бункеру і пропадав у густому шумі ялиць. Вона ж, сердешна, ридала, опісля коротко схлипувала, щоб знову заголосити, наче благала своїм плачем: відійміть від мене цю чашу горя, я ще така молода, мені ще сльози не обсохли за моїм нареченим... Там братік залишився самий...
Протягом кількох хвилин ніхто до неї не підступав. Ми всі були так сильно вражені вісткою, що й самі ще не справилися зі своїми почуттями. В душу вливалася ще одна пригорща болю, кожний почувався так, наче втратив рідну матір. А мені скорботно думалось: "В неї мати, а в мене дитина! Скільки то ще жертв проковтне молох, і коли цьому настане кінець?.." Потім ми, як уміли, розраджували Дарку, старалися співчутливими словами хоч трохи влегшити її горе. Найбільше успіху мав Орлан. Він потрапив своєю лагідною мовою підняти її з дна розпачу й помогти, як по важкій хворобі, поставити перші кроки. З трудом, поволі Дарка заспокоювалась. Лише великі карі очі стали ще більшими і темнішими від смутку і трагедії, які в них оселились, а з ніжного личка щезла, може й назавжди, її невинна усмішка.
ЗИМУВАННЯ В КАРПАТАХ
Під час перебування в ГОСП'і Орлан зорієнтувався, що його бойовики, Птах, Ігор і Буква, не зможуть зазимувати поблизу нього. Повідомив їх, щоб вернулись у Добромильщину. Там мали знайомих повстанців, а також знали багато родин, у яких квартирували давніше, до встановлення границі.
З кінцем жовтня ми залишили гостинних жителів ГОСП'у і подались до нашого місця зимування. В лісі ще лежав місцями сніг, і треба було йти обережно, особливо в околиці бункеру, тому вибрались зараз сполудні, щоб завидна перестрибувати на чорні латки землі й не лишати слідів на снігу.